Той осені ранок був нерухомо-тихим. Під’їзд, як завжди, пахнув застояним повітрям — сумішшю котячого корму, старого пластику та чогось солодкуватого, наче залишених шкурок мандаринів або дешевих духів. Оксана притулила чоло до холодної дверної рами й завмерла, слухаючи, як у сусідів знову грюкнули балконні двері. Вже третій раз за тиждень. Різкий, нервовий звук — не просто від вітру. Він був наче крик, наче відлуння чужої сварки, ніби стіна між їхніми життями стала надто тонкою.
Оксана всмикнула носом. Не від холоду — від хронічної втоми. Натягнула сірі кеди, зношені на підборах, — свої «вічні обладунки». У них вона була майже непомітною, але зібраною. Цільною. Хоч усередині все давно розсипалося.
Сусід із четвертого поверху, той самий із вусами кольору цегляного пилу та незмінним синім спортивним костюмом, пройшов повз, мов тінь. Колись він зупинив її у під’їзді словами: «Нудно ж, самій, мабуть, чи не так?» І з того часу його голос болів, наче іржавий цвях під нігтем.
Автобус, як завжди, запізнився. Всередині пахло промоклими куртками, пивом і гіркою безнадією. Оксана вчепилася у поручень аж до білих пальців і дивилася у брудне вікно. Відблиск — бліде обличчя, син під оком, сіре пальто, що з’їхало з плеча. Наче все у ній — не на своєму місці. Мати б сказала: «Ти як привид». Та мати не знає, як це — жити, коли дні не закінчуються, а лиш зливаються в одну густу сіру масу, де не розгледіти ні початку, ні кінця.
В офісі було пусто. Майже всі пішли на віддалену роботу. Залишилися лише такі, як вона — кому вдома гірше, ніж у цьому мертвому коридорі. Тут, принаймні, не чути докорів, не б’ються об стіну тарілки, не свердлять поглядом. Тут — безпечно. Холодно. Пусто. Але безпечно.
Опівдні вона вийшла у двір бізнес-центру. Не курила. Просто стояла. Мимо пройшов охоронець, зробив вигляд, що не помітив — як завжди. У кишені задзвенів телефон. Мати.
— Мамо, я на роботі.
— Ти знову сама. Може, кудись вий— Я не сама, — відповіла вона і вперше за довгі роки відчула, що це правда.