Нарешті… чи може, це тільки початок?
Виходити заміж — Маринці й не снилося, що її майбутній чоловік, Олексій, давно в полоні у згубної звички. Познайомилися вони швидко, закрутило, затягнуло, а вже через кілька тижнів він, трохи п’яний, з характерним запахом перепою, зробив їй пропозицію:
— Маринко, давай одружимося? — видихнув він, спершись об одвірок.
— Ти, здається, п’яний? — слабо обурилася вона, більше здивовано, ніж сердито. Все ж таки заміж хочеться — усі подруги вже з кільцями.
— Та на радощах, — засміявся Олексій. — Це ж свято — пропозицію тобі роблю!
— Згодна, але з однією умовою: п’янки — тільки по святах, — попередила вона.
— Ну то в мене якраз свято, — пожартував він.
Молода, наївна, закохана — Маринка й гадки не мала, що батько Олексія пив усе життя. І син уже давно поділяв батькову звичку, тільки мати, Ганна Миколаївна, безпорадно відмахувалася:
— Сам спився, ще й сина туди ж тягнеш!
— Та нехай чоловіком росте! — посміхався її чоловік, наливаючи синові чарку за обідом.
Відразу після весілля пара оселилася в малесенькій однушці, що дісталася Маринці від бабусі. Спочатку все було терпимо: Олексій працював, додому повертався регулярно, хоча й часто з перегаром. На кожен випадок знаходилась «поважна» причина:
— У Вовка син народився, як не відзначити? У Іванка — день народження, ну й я тост сказав… А Петро на дачі частував — відмовити невихідно…
Потім народився син — Дмитро. Але батьківство Олексія анітрохи не протверезило. Він приходив додому все рідше, дитину оминав.
— Чому ти не спілкуєшся із сином? — з докором запитувала Маринка.
— А ти сама кажеш: не дихай на нього перегаром. Ось і не підходжу, — відмахувався він.
— То перестань пити! Ну скільки можна? — сльози котилися по щоках.
Минуло вісім років. Алкоголь став невід’ємною частиною життя Олексія. Роботу він губив одну за одною. Маринка тягла все сама, на щастя, Ганна Миколаївна допомагала — і внукові речі купувала, і грішми виручала.
— Маринка — золото, — скаржилася Ганна сестрі. — А син… все гірше й гірше. Не впійняю його.
Олексій перетворився на тінь колишнього себе: змарнілий, без зубів, без цікавості до життя. Ні любові, ні турботи — нічого не лишилося.
— Розлучися з ним, — радили всі: подруги, колеги, навіть сусіди.
Але Маринка жаліла чоловіка. Як бездомного пса. До певної миті. Поки не зрозуміла: Дмитро підростає, дивиться, вбирає, і вже сам не хоче бути вдома, де пахне лихом.
Тоді вона сказала свекрусі:
— Ганно Миколаївно, я більше не можу. Подаю на розлучення.
— Може, його лікувати? — тихо благала та. — Може, ще не пізно?
— Скільки ви свого лікували? — гірко усміхнулася Маринка. — Хочу, щоб син виріс іншим. Нехай краще зовсім не бачить батька.
Ганна лише зітхнула:
— Ну куди ж він піде… Звісно, до нас. Що ж тут у мене буде…
Та був ще один привід. Маринка давно відчувала симпатію до колеги — Ярослава. Він з’явився у відділі нещодавно: підтягнутий, білявий, з пробивними блакитними очима й рідкісною сьогодні ввічливістю.