**Ще один шанс на щастя**
Прокинувшись, Марійка відчула – сьогодні особливий день. Їй виповнилося вісімнадцять. У душі співали передчуття, а найбільше їй хотілося персня — тоненького, з крихітним діамантом.
— З днем народження, донечко! — у кімнату увійшли батьки. Мати тримала в долоні маленьку коробочку, а тато сяяв від щастя.
Марійка схопила подарунок, відкрила й аж захопилася. Перстень ідеально підійшов.
— Він неймовірний… Дякую! Але ж це, мабуть, дуже дорого…
— Ти в нас одна, Марійко. На такий день нічого не шкода, — усміхнувся батько.
— І це ще не все, — підморгнула мати. — Ми з татом вирішили: раз у нас відпустка, а в тебе канікули — їдемо на море. Валізи вже в авто!
Марійка не вірила своєму щастю. Море! Сонце! А подруги аж позаздритимуть — особливо Оля, яка постійно хвалилася своїми подорожами.
Дощ за вікном вщух, коли родина виїхала. На трасі було багато машин. Марійка дивилася у вікно, уявляючи, як повернеться засмагленою та щасливою…
А потім — темрява.
Вона очутилася у білій палаті. Тіло боліло так, ніби хтось розібрав його на частини. Поряд стояла медсестра, поправляла подушку.
— Спокійно, донечко… Не рухайся. Зараз покличу лікаря.
Марійка ледве поворушилася — і відчула жах.
— Де мама? Тато?! Хочу їх бачити!
Лікар у окулярах сів біля неї. Його погляд був суворий.
— Марійко… Стався ДТП. Ваше авто зіткнулося з вантажівкою. Батьки… вони не вижили. Ти залишилася одна.
Світ розсипався. Біль зник, залишився лише холод. Вона не хотіла вірити. Ні, її тато завжди їздив обережно…
Но слова лікаря виявилися правдою.
Дні минали. Марійка лежала під капельницями, кожен раз перед сном кликала батьків. Одного разу лікар сів біля неї й тихо промовив:
— Марійко… ти перенесла дві важкі операції. Ми тебе врятували. Але ти… не зможеш мати дітей. Пробач…
Це був другий удар. Глибокий, як ніж у серце.
Після лікарні з’ясувалося: єдиний родич — бабуся по батькові, але вона живе самотньо в селі під Житомиром. Залишилася лише подруга Оля, яка приходила, здавалося, лише з почуття обов’язку. Разом із нею іноді був хлопець на ім’я Тарас, з яким вони гуляли у парку. Але незабаром він зник.
А одного разу Оля прийшла не сама — з Артемом. Він одразу помітив Марійку. Її сумний погляд, тиху розмову. І коли дізнався про трагедію, захотів їй допомогти.
Він почав приходити частіше. Іноді без Олі. Гуляли вдвох. Марійка оживала. Вперше за довгий час сміялася. Але боялася — як би не образити подругу. Вирішила поговорити.
— Олю… Вибач, якщо ти проти того, що ми з Артемом…
— А якщо я проти, ти кинеш його? — холодно посміхнулася Оля.
Марійка збентежилася:
— Ні, я просто… не хочу втратити тебе.
Оля кивнула, але в її очах була злість.
— Ця каліка… А Артем ще й віриться. Я б їх ніколи не знайомила, якби знала, чим усе закінчиться…
Але Артем ніби не бачив її шрамів. Він дивився лише в очі. Носив квіти. Говорив, що кохає.
І Марійка розквітала. Та страх не йшов. Одного разу вона вирішила зізнатися Олі:
— Лікар сказав… я не зможу мати дітей. Як йому про це сказати? Він же піде…
— Звісно, скажи, — зі зрадливою турботою кивнула Оля. — Він має право знати…
А потім побігла до Артема. Розповіла все — по-своєму.
— Марійка безплідна. Не знаю, чи скаже тобі сама… але ти повинен знати, з ким маєш справу.
Артем мовчав. Потім сказав лише:
— Дякую. Більше нічого не потрібно.
І пішов.
Марійка чекала його вдома. Ходила по кімнаті, готуючись до розмови.
Коли він увійшов, вона сказала, тремтячи:
— Мені потрібно щось тобі сказати…
Він підійшов і обійняв:
— Не треба. Я вже знаю. І все одно кохаю те”А потім вона зрозуміла, що щастя — це не про кількість шансів, а про те, як ними скористатися.”