Тінь минулого в порожній оселі
У похмурий вечір у містечку Яворів, де ліхтарі кидали бліді відблиски на вологий асфальт, Олесь сидів у тиші своєї квартири, міцно стискаючи телефон. Аудіозапис, який надіслала його дружина, дзвенів у голові, наче відгомін зруйнованого життя:
«Олесю, будь ласка, збережи це для дітей. Передай їм, що я їх люблю. Завжди любитиму.
Мої дорогі, мої рідні…
Як же мені боляче зараз, як нестерпно важко. Я почуваюся найсамотнішою жінкою на світі. Ніхто не знає, що діється в моїй душі, крім мене самої. Ніхто не бачить, як мені страшно і порожньо. Моя душа розривається від болю, але я тримаю все в собі, щоб ви, мої любі, не побачили мого розпачу.
Кожного ранку я прокидаюся з каменем на сердці, а засинаю з ще більшим тягарем. Я весь час думаю, як повернути радість, як знову стати тією, ким була. Та кожен день приносить нові випробування, і я не бачу виходу з цього кола.
Чому я зраджую тобі, Олесю? Це питання мучить мене кожної ночі. Я шукаю відповіді в книгах, розмовах, молитвах, але ніщо не допомагає. Я тону в сумнівах і страхах.
Ти заслуговуєш кращого, Олесю. Ти завжди був чудовим чоловіком і батьком, намагався дати нам усе. Але я не можу бути тією дружиною, якою ти хочеш мене бачити. У мені порожнеча, і жодні слова не можуть її заповнити.
Мої діти, ви — моє все. Я люблю вас усім серцем, але моя любов не заглушує цей біль. Кожен ваш погляд, кожне слово нагадують мені, яка я негідна мати. Як мені соромно перед вами!
Іноді я думаю, що краще піти з вашого життя. Нехай батько знайде жінку, яка любитиме його так, як він заслуговує. Нехай ви ростете в родині, де немає брехні. Але думка про те, що я втрачу вас, жахливо мене лякає.
Що робити? Як вибратися з цього лабіринту болю? Де шукати порятунку? Ці питання не дають мені спокою. Я готова на все, аби повернути собі мир.
Сподіваюся, ви мене зрозумієте. Прощавайте».
—
Ще вчора Олесь стояв біля вікна, дивлячись на спокійний Яворів. Ліхтарі відбивалися у калюжах, створюючи ілюзію іншого світу — гармонійного, впорядкованого. Але всередині його дому панувала тиша, просякнута тривогою та болем.
Олесь завжди намагався жити правильно. Робота, родина, дім — усе було збудовано, мов фортеця. Але життя знову і знову руйнувало його плани. Три роки тому він вперше зіткнувся із зрадою дружини, Мар’яни. Тоді він почував себе розчавленим, але заради дітей — восьмирічного сина й чотирирічної донечки — вирішив пробачити. Мар’яна клялася, що це більше не повториться, і він їй повірив. Не тому, що був наївним, а тому, що хотів вірити. Родина була для нього святинею, і він готовий був боротися за неї до кінця.
Але тепер біль повернувся, як старий ворог. Та ж рана, той же удар. Олесь не знав, як вчинити. Вигнати Мар’яну? Піти самому? Як пояснити дітям, чому мами більше немає? Він бачив, як розлучення ламає навіть зВін глянув на сплячих дітей, на їхні безтурботні обличчя, і зрозумів — як би не боліло, він повинен бути сильним заради них.