Оце ще один шанс на щастя
Соломія прокинулася в особливому настрої. Сьогодні їй виповнювалося вісімнадцять. Вона відчувала, що цей день буде незвичайним. У душі вже співало, передчутуючи сюрпризи, а найбільше їй мріялося про каблучку — тоненьку, з крихітним діамантом.
— З днем народження, доню! — у кімнату зайшли батьки. Мама тримала в долоні маленьку коробочку, а тато сяяв від гордощів.
Соломія підвелася, розкрила коробочку і, затримавши подих, наділа перстень на палець.
— Він неймовірний… Дякую вам! Але ж він, мабуть, дуже дорогий…
— Ти в нас одна, Соломійко. На такий день нічого не шкода, — усміхнувся батько.
— І це ще не все, — підморгнула мама. — Ми з батьком вирішили: раз у нас відпустка, а в тебе канікули, їдемо на море. Все вже зібрано, валізи в авто!
Соломія не вірила своєму щастю. Море! Сонце! Купальники! Подруги позаздритимуть — особливо Мар’яна, яка постійно хвасталася своїми поїздками.
Дощ за вікном вже стих, коли родина виїхала за місто. На трасі було багато машин. Соломія дивилася у вікно, мріючи про те, як повернеться засмаглою та щасливою…
А потім — темрява.
Вона отямлася у білій палаті. Все тіло боліло, кожен рух відгукувався нестерпним болем. Біля неї схилилася жінка у халаті, поправляла подушку.
— Тихше, серденько… Не вставай. Зараз покличу лікаря.
Соломія ледве рушилася. І тут же — жахливий страх.
— Де мама? Тато?! Я хочу їх бачити!
Лікар похилого віку в окулярах сів поруч. Він був спокійним і суворим.
— Соломіє… Сталася аварія. Ваше авто зіткнулося з вантажівкою. Батьки… вони не вижили. Ти залишилася одна.
Світ розвалився. Тіло пронизала не біль — пустота. Соломія не вірила. Ні, її тато не міг… Він завжди їздив обережно…
Але слова лікаря виявилися правдою.
Минали дні. Соломія лежала під крапельницями, і кожного разу, засинаючи, кликала батьків. Одного разу лікар сів біля її ліжка і тихо промовив:
— Соломіє… ти перенесла дві важкі операції. Ми врятували тебе. Але ти… більше не зможеш мати дітей. Пробач…
Це був другий удар. Глибокий, як ніж у серце.
Після виписки виявилося: з родичів — тільки бабуся по батькові, та й та живе у глухому селі, хвора й самотня. З близьких — лише подруга Мар’яна, та й та, здавалося, приходила більше з почуття обов’язку. Кілька разів з нею заходив хлопець на ім’я Олег, з яким Соломія гуляла в парку. Але незабаром він зник.
А одного разу Мар’яна прийшла не одна — з Арсеном. Той відразу звернув увагу на Соломію. Її мовчазність, серйозний погляд. І коли почув про трагедію, захотів стати для неї опорою.
Він почав з’являтися все частіше. Іноді без Мар’яни. Гуляли удвох. Соломія оживала. Вперше за довгий час сміялася. І боялася: як би не образити подругу. Вирішила поговорити з нею.
— Мар’яно… Пробач мене, якщо ти ображаєшся через Арсена…
— А ти, якщо я ображаюся, кинеш його? — холодно посміхнулася та.
Соломія розгубилася:
— Та ну що ти, я… просто не хочу втратити тебе.
Мар’яна кивнула, але в очах у неї затаїлася злоба.
— Ця каліка… А Арсен ще й ведеться. Я б їх ніколи не познайомила, знай я, чим все обернеться…
Арсен же немов не помічав шрамів Соломії. Він бачив лише її очі. Приносив квіти. Говорив, як сильно її кохає.
І Соломія розквітала. Але страх не відпускав. Одного разу вона вирішила довіритися Мар’яні:
— Лікар сказав… я не зможу мати дітей. Як йому про це сказати? Він же піде…
— Звісно, скажи, — з удаваною турботою кивнула Мар’яна. — Він має право знати…
Насправді ж Мар’яна зараз же побігла до Арсена. Розповіла все — у своєму стилі.
— Соломія не зможе народжувати. Не знаю, чи скаже тобі сама… але ти повинен розуміти, з ким зв’язуєшся.
Арсен мовчав. Дивився на неї довго. Потім сказав лише одне:
— Дякую. Більше нічого не кажи.
І пішов.
Соломія чекала його вдома. Ходила по кімнаті, збиралася з духом.
Коли він увійшов, вона промовила з тремтінням:
— Мені потрібно дещо тобі сказати…
Він підійшов і обійняв:
— Не треба. Я все знаю. І кохаю тебе. Все одно.
Вона навіть не встигла запитати, звідки він дізнався. Важливим було одне — він поруч.
Весілля було скромним, але щасливим. А потім одного разу він сказав:
— Давай візьмемо дитину з дитбудинку?
Вона розридалася. Це було її порятунком.
Так у них з’явилася Оленка.
Дівчинка росла улюбленицею. Соломія балувала доньку безмірно. Все — найкраще. А коли Оля пішла до школи, Арсен почав хвилюватися.
— Ти не бачиш? Вона не вчиться. Маніпулює тобою…
— Усі дівчата фарбуються, — відмахнулася Соломія. — Не чіАрсен повернувся того дня, коли Оленка вже доросла й покинула дім, і вони з Соломією знову знайшли своє щастя.