Перешкода на шляху до щастя
Ярина розлучилася з хлопцем, з яким, здавалося, пройшла чимало. Їх звали Олег і Ярина. Разом вони були майже два роки і навіть почали жити під одним дахом. Але чим довше тривав побут, тим ясніше Ярина усвідомлювала — ні, з цим чоловіком вона не зможе йти далі. Він дратував її до самого серця: лінощі, безлад у квартирі, постійні відмовки через роботу, безперервне лежання на дивані з телефоном.
Того вечора, повертаючись з виснажливої зміни в лікарні, Ярина твердо вирішила — усе, досить. У квартирі, як завжди, панував хаос. Олег, неголений, у розтягнутій футболці, ліниво гортав стрічку новин.
— Олеже, збирай речі. Ми розходимося, — промовила вона без жодних вагань.
— Ти з розуму з’їхала? Що знов не так?! — скрикнув він, зриваючись з дивану.
— Усе не так. Більше не хочу тягнути тебе на собі. Іди.
— Ти ще пошкодуєш. Де я знайду житло серед ночі?
— У батьків, у друзів. Але тут ти більше не живеш.
Він грюкнув дверима, обіцяючи, що вона про це пожалкує. Але Ярина не злякалася. «Кожні закриті двері — це шанс відкрити нові», — спало їй на думку. Вона з полегшенням сіла на диван і вперше за довгий час відчула спокій.
Батьки Ярини, особливо мати, були раді.
— Ну нарешті ти позбулася того дармоїда. Двадцять сім років, час думати про сім’ю, — навчально сказала Наталя, її мати.
Ярина й сама це розуміла. Вона працювала медсестрою у травматології. Це був не санаторій — сюди щодня привозили людей у важкому стані. Від втоми вона інше не могла підняти рук, а вдома чекали… нові обов’язки: вечеря, прибирання, скарги Олега.
Після розриву життя стало простіше: шаурма з кіоску, душ і сон. Без докорів, істерик і образ.
За кілька місяців у її житті з’явився Андрій. Він привіз друга до лікарні після аварії й одразу помітив Ярину. Його вразив її погляд. Спробував заговорити — не вийшло. Але наступного ранку він чекав біля лікарні. Високий, білявий, з доброю посмішкою — він їй одразу сподобався.
З того часу їхні стосунки розвивалися швидко. Він виявився турботливим, чесним, уміє слухати. Працював із батьком у бізнесі, займався вантажоперевезеннями. У нього був час і бажання бути поруч.
Через пару місяців Ярина розповіла батькам про Андрія. Наталя напружилася, її обличчя похмуріло.
— Вітаю, заходьте, — холодно кинула вона, побачивши хлопця.
За вечерею батько намагався підтримувати розмову, а майже мовчала. Андрій відчував незручність, Ярина — розгубленість.
Пізніше вона дізналася правду: мати Андрія — Світлана, та сама шкільна подруга Наталі, яка колись відбила в неї хлопця. З тих пір Наталя ненавиділа колишню подругу. Хоч сама вийшла заміж, народила Ярину, все одно вважала, що могла б жити краще. Тому, побачивши сина своєї кривдниці, вона не змогла сховати огиди.
— Або він, або я, — поставила ультиматум Наталя.
Але Ярина обрала кохання. Розповіла все Андрію. Він лише знизав плечима:
— Ми не винні у минулому наших батьків. Ми живемо тут і зараз.
Він розповів і своїй матері, хто така Ярина. Світлана лише задумалася:
— У вас своє життя. Я не тримаю зла. Живіть і будьте щасливі.
Вони одружилися. Батьки були на весіллі, але трималися окремо. Наталя так і не посміхнулася весь вечір. Світлана ж, навпаки, щиро раділа.
З того часу минуло кілька місяців. Ярина й Андрій живуть окремо, навідують обидві родини. Але між батьками як і раніше мовчанка.
— Може, коли з’явиться онук, лід трісне, — з надією казав Андрій.
А поки що вони щасливі удвох. І лише нещодавно дізналися: скоро в їхньому домі лунатиме дитячий сміх.