**Перешкода на шляху до щастя**
Яна розійшлася з хлопцем, з яким, здавалося, пройшла через багато. Їх звали Олег і Яна. Разом вони були майже два роки, навіть поселилися під одним дахом. Але чим довше тривав побут, тим ясніше Яна усвідомлювала — ні, з цим чоловіком вона не зможе йти далі. Він дратував її до самого серця: лінь, безлад у квартирі, нескінченні відмовки через роботу, постійне лежання на дивані з телефоном.
Того вечора, повертаючись з виснажливої зміни в лікарні, Яна остаточно вирішила — годі. У квартирі, як завжди, панував хаос. Олег, неголений, у поношеній футболці, мляво перегортав стрічку новин.
— Олеже, збирай речі. Ми розходимося, — сказала вона без тіні сумніву.
— Ти збожеволіла? Що знову не так?! — вигукнув він, зриваючись з дивана.
— Усе не так. Я більше не хочу тягнути тебе на собі. Іди.
— Ти ще пошкодуєш. Де я знайду вночі житло?
— У батьків, у кого завгодно. Але тут ти більше не живеш.
Він грюкнув дверима, обіцяючи, що вона про це ще пожалкує. Але Яна не здалася. «Кожні закриті двері — це шанс відкрити нові», — згадалися їй чиїсь слова. Вона з полегшенням опустилася на диван і вперше за довгий час відчула спокій.
Батьки Яни, особливо мати, були раді.
— Ну нарешті ти випхала того дармоїда. Двадцять сім років — пора думати про родину, — наставительно сказала Наталя, її мати.
Яна і сама це розуміла. Вона працювала медсестрою у травматології. Це був не санаторій — кожен день привозили людей у важкому стані. Від втоми вона інше не могла підняти рук, а вдома чекали… нові обов’язки: вечеря, прибирання, нарікання Олега.
Після розриву життя стало простішим: шаурма з кіоску, душ і сон. Без докорів, істерик і образ.
За кілька місяців у її житті з’явився Андрій. Він привіз друга до лікарні після аварії і одразу помітив Яну. Його вразив її погляд. Спробував заговорити — не вийшло. Але наступного ранку він чекав біля лікарні. Високий, зі світлим волоссям і щирою посмішкою — він їй одразу сподобався.
З того дня їх стосунки розвивалися стрімко. Він виявився турботливим, чесним, уміло слухав. Працював із батьком у транспортній справі. У нього був час і бажання бути поряд.
Через пару місяців Яна розповіла батькам про Андрія. Наталя помітно змінилася в обличчі.
— Вітаю, проходьте, — холодно кинула вона, побачивши хлопця.
За вечерею батько намагався підтримувати бесіду, а матір ледве відкривала рота. Андрій відчував дискомфорт, Яна — розгубленість.
Пізніше вона дізналася правду: мати Андрія — Тетяна, та сама шкільна подруга Наталі, яка колись відбила в неї хлопця. З тих пір Наталя ненавиділа колишню подругу. Хоч сама вийшла заміж, народила Яну, все одно вважала, що могла б жити краще. Тому, побачивши сина своєї кривдниці, вона не змогла приховувати огиди.
— Або він, або я, — поставила ультиматум Наталя.
Але Яна обирала любов. Розповіла все Андрію. Він лише знизав плечима:
— Ми не винні у минулому наших батьків. Ми живемо тут і зараз.
Він зізнався і своїй матері, хто така Яна. Тетяна лише задумалася:
— У вас своє життя. Я не зберігаю образи. Живіть і будьте щасливі.
Вони одружилися. Батьки були на весіллі, але трималися по різних кутах. Наталя так і не посміхнулася увесь вечір. Тетяна ж — навпаки, щиро раділа.
З того часу минуло кілька місяців. Яна і Андрій живуть окремо, навідують обидві родини. Але між батьками як і раніше — мовчання.
— Коли з’явиться онук, може, лід розтане, — з надією казав Андрій.
А поки що вони щасливі удвох. І лише нещодавно дізналися: скоро в їхньому домі лунатиме дитячий сміх…