27 травня
Цього року зима на Волині виявилася нещадною: морози під сорок градусів сковали все навколо, а вночі термометр опускався ще нижче, наче сама природа випробовувала людей на міцність.
— Василю, закутайся краще! Надягни светр, той, що я тобі зв’язала, вовняний, — напутнівала чоловіка Олена, проводжаючи його на роботу.
Попри завірюху, справи на фермі чекати не могли. Корови, голодні й нетерплячі, потребували догляду. Василь, уже немолодий, на порозі пенсії, звично збирався на роботу. А Олена залишилася вдома — чекала на доньку з онуком, та та подзвонила з міста:
— Мам, поки морози не спадуть, не ризикнемо їхати. Приїдемо на наступному тижні, у вихідні.
— Правильно, доню. Раптом автобус зламається в таку погоду? Бережи себе й маля, — відповіла Олена, приховуючи тривогу.
Відключивши телефон, вона завмерла, поринувши у спогади. Перед очима з’явилася та зима, майже півстоліття тому, коли вона, юна Катря, з подругою Марією вирушила до глухого села до Маріїної бабусі. Тоді морози також були лютими, доходило до тридцяти п’яти, але молодість брала своє.
— Катю, поїджай зі мною до бабусі! — умовляла Марія. — Канікули зимові, самій нудно, а ти побачиш наше село. Правда, звідти ще треба добиратися до села, але нічого, впораємось!
Обим було по шістнадцять. Катря, умовивши матір, зібралася в дорогу. Одяг теплий, настрій бойовий — мороз їм був не страшний. Автобус довез до великого села, але далі водій відмовився їхати:
— Все, приїхали! Дорогу замело, трактор не пройшов. Не поїду, застрягну! — буркнув він, ігноруючи обурення пасажирів.
Катря з Марією, як і всі, вийшли.
— Катю, до села ще кілометрів дванадцять, — зітхнула Марія. — Куди в таку погоду? Підемо до тітки Ганни, маминої сестри, вона тут живе. Переночуємо, а вранці вирішимо. Мама підказала, на всяк випадок.
Так і зробили. Тітка Ганна нагодувала їх гарячим борщем, напоїла чаєм з медом, поклала у маленькій кімнаті. А вранці сусід, дядько Іван, погодився підвезти їх до села на санях. Тітка Ганна ще звечора домовилася:
— Іване, візьми дівчат, їм до баби треба.
— Та як же не взяти? — добродушно відповів він. — Домчу з вітром!
Катря з Марією залізли в сани.
— Ну, дівчата, вкривайтеся кожухом, а то замерзнете! — дядько Іван турботливо підгорнув важку шубу і рушив конем.
Сани заковзали засніженою дорогою. За селом тягнувся сосновий бір, а далі — безкрайній степ, укритий білим покривалом. Дорога була нерівною, місцями замітало, але кінь ішов впевнено.
— Дядьку Іване, а вам скільки років? — запитала Марія, щоб розігнати тишу.
— Близько сімдесяти п’яти, — усміхнувся він. — Але я ще ого-го! Влітку овець пасу, чабаном працюю. Степ у нас — краса, усе цвіте, пахне. Приїжджайте влітку, самі побачите!
Дядька Івана в селі любили. Добрий, щирий, він умів розповісти історію так, що забувалися і мороз, і довга дорога. Поки їхали, балакали про дрібниці, але раптом Іван, прижмурившись, сказав:
— По цій дорозі, дівчата, я свою Ганну привіз. Давно, років п’ятдесят тому. Вкрав її, можна сказати…
— Як вкрали? — здивувалася Марія. — Розкажіть, дядьку Іване!
— Ті баби Ганни, що нас проводжали? — підхопила Катря.
— Її, мою Ганнусю, — кивнув він, і очі його запалали. — Тоді вона була дівчинкою, молодою, як ви.
Катря з Марією замовкли, боячись пропустити слово.
— Давно це було, — почав Іван. — Поїхав я в те село, куди вас везу. Послав мене батько до свого брата, дядька Опанаса. Мені двадцять п’ять, не одружений, все наречену шукав, таку, щоб серце запалало. У нашому селі такої не знайшов.
Приїхав Іван до дядька Опанаса. У того син, Максим, одноліток Івана.
— Здоров, Іване! — зустрів його Максим. — Тато на стайні, скоро повернеться. А ввечері в клуб підемо, у нас дівчата — огонь!
У клубі лунала музика. Дівчата кружляли у танці, підбігали до Івана, тягли у коло. Але він, перепочивши, побачив її — ту, що щойно увійшла. Невисока, з довгою русою косою, у білих валенках й акуратному кожусі, вона знімала хустку, а її щоки палали від морозу.
— Максиме, хто це? — запитав Іван, не відводячи погляду.
— Ганна, дочка дядька Петра, сусіда. Гарна, але батько у неї — звірюка. З ним ніхто не зв’язується, — відповів Максим.
Іван не став тягнути — пішов до Ганни. Вони танцювали весь вечір, сміялися, розмовляли. Ганна виявилася легкою, простою. Потім він із Максимом проводжали її додому. Максим пішов, залишивши їх удвох біля хати.
З того вечора Іван частСьогодні, через п’ятдесят років, Олена, стоячи біля вікна, усміхалася, згадуючи, як дядько Іван розповідав їм ту історію, і як вона закохалась у Василя так само безоглядно, як колись Ганна в Івана.