Зима цього року на Волині була лютою: морози за тридцять прикували все навколо, а вночі температура падала ще нижче, наче сама природа випробовувала людей на міцність.
— Остапе, закутайся краще! Надягни светр, той, що я тобі зв’язала, вовняний, — наполегливо казала чоловікові Ганна, проводжаючи його на роботу.
Хоч як морозило, справи на фермі чекати не могли. Корови, голодні й нетерплячі, вимагали догляду. Остап, уже немолодий, на порозі пенсії, звично збирався на роботу. А Ганна лишилася вдома — чекала на доньку з онуком, але та подзвонила з міста:
— Мамо, поки мороз не послабшає, не ризикнемо їхати. Приїдемо наступного тижня, у вихідні.
— Правильно, доню. Раптом автобус зламається в таку погоду? Бережи себе й малятко, — відповіла Ганна, приховуючи тривогу.
Відключивши телефон, вона завмерла, поринувши у спогади. Перед очима виринала та зима, майже півстоліття тому, коли вона, юна Галя, з подругою Лесею поїхала у глухе село до Лесиної бабусі. Тоді морози теж були лютими, доходило до тридцяти, але молодість брала своє.
— Галю, поїдемо зі мною до бабусі! — умовляла Леся. — Канікули зимові, самій нудно, а ти побачиш наше село. Правда, звідти ще треба до хати добиратися, але нічого, впораємось!
Обидві були шестнадцятирічними. Галя, переконавши матір, зібралася в дорогу. Одяг теплий, настрій бойовий — мороз їм був не страшний. Автобус довіз до великого села, але далі водій відмовився їхати:
— Все, приїхали! Дорогу заміло, трактор не пройшов. Не поїду, застрягну! — буркнув він, ігноруючи обурення пасажирів.
Галя з Лесею, як і всі, вийшли.
— Галю, до села ще кілометрів десять, — зітхнула Леся. — Куди в таку погоду? Підемо до тітки Марії, маминої сестри, вона тут живе. Переночуємо, а вранці вирішимо. Мама підказала, на всяк випадок.
Так і зробили. Тітка Марія нагодувала їх гарячим борщем, напоїла чаєм з медом, поклала у маленькій кімнатці. А вранці сусід, дядько Петро, погодився підкинути їх до села на санях. Тітка Марія ще ввечері домовилася:
— Петре, візьми дівчат, їм до баби треба.
— Та як не взяти? — добродушно відповів він. — Доставлю з вітром!
Галя з Лесею залізли в сани.
— Ну, дівчата, вкривайтеся кожухом, а то замерзнете! — Петро турботливо підібгав важку шубу й рушив конем.
Сани заковзли по засніженій дорозі. За селом тягнувся сосновий бір, а далі — безкрайнє поле, вкрите білою покришкою. Дорога була нерівною, місцями замете, але кінь ішов впевнено.
— Дядьку Петре, а вам скільки років? — запитала Леся, щоб розігнати тишу.
— Під сімдесят п’ять, — усміхнувся він. — Та я ще ого-го! Влітку овець пасу, чабаном працюю. Степ у нас — краса, усе цвіте, пахне. Приїжджайте влітку, самі побачите!
Гуморист і добряк, дядько Петро в селі був улюбленцем. Умів розказати історію так, що забувалися й мороз, і довга дорога. Поки їхали, базікали про дрібниці, але раптом Петро, примовившись, сказав:
— По цій дорозі, дівчата, я свою Оксану привіз. Давно, літ п’ятдесят тому. Вкрав її, можна сказати…
— Як вкрав? — аж скрикнула Леся. — Розкажіть, дядьку Петре!
— Бабу Оксану, що нас проводжала? — підхопила Галя.
— Її, мою Оксану, — кивнув він, і очі його заблищали. — Тоді вона була дівчиною, молодою, як ви.
Галя з Лесею замовкли, боячись пропустити слово.
— Давно це було, — почав Петро. — Поїхав я в те село, куди вас везу. Послав мене батько по справах до свого брата, дядька Івана. Мені двадцять п’ять, неодружений, усе наречену шукав, та таку, щоб серце запалало. У нашому селі такої не знайшов.
Приїхав Петро до дядька Івана. У того син, Тарас, ровесник Петра.
— Здоров, Петре! — зустрів його Тарас. — Тато на стайні, скоро повернеться. А ввечері в клуб підемо, у нас дівчата — краля!
У клубі лунала музика. Дівчата кружляли в танці, підбігали до Петра, тягнули його в коло. Але він, перевівши дух, побачив її — ту, що щойно ввійшла. Невисоку, з довгою русою косою, у білих валянках і охайному кожусі, вона знімала хустку, а її щоки горіли від морозу.
— Тарасе, хто це? — спитав Петро, не відводячи очей.
— Оксана, дочка дядька Григорія, сусіда. Гарна, але батько в неї — лютіший за звіра. З ним ніхто не везе— З ним ніхто не везе.