Сьогодні я прокинулась серед ночі з відчуттям, що хтось стоїть поруч. Важке, наче реальне, присутнє, немов тінь затаїлася в куті кімнати. Лежала нерухомо, прислухаючись до тиші своєї маленької квартири. Душно. Вікна не відчиняла — у цьому селищі ніч приносила не прохолоду, а гавкіт собак, п’яні розмови та запах дешевих цигарок. Повітря було застояним, як у закинутому коморі. Тіло горіло зсередини, немов мене висушувало не спекою, а чимось невидимим, що копилося роками, наче пил у закутках.
На кухні капав кран. Оксана підвелась, прислухалася. Крап. Тиша. Знову крап. Встала, пройшлася босоніж, обережно уникаючи скрипучих дошок, немов боялась розбудити когось, хоча знала: у квартирі вона одна. На підлозі лежала розбита чашка. Уламки, гострі, як свіжий поріз. Поруч — калюжа води, не краплі, а ціла, немов хтось виплеснув склянку. Кругла, спокійна, чужа. Оксана завмерла. Вона жила сама. Завжди жила сама. Але в цю мить її впевненість дала тріщину.
Виключила світло, повернулася до спальні. Сон не йшов. Ковдра липла до шкіри, подушка здавалася розпеченим каменем. Ворочалася, намагаючись впіймати неіснуючий протяг. Усередині оселилося щось — не голос, не образ, а тінь. Немов хтось мовчав поруч, і ця мовчанка була голоснішою за будь-які слова. Вона не лякала, але виснажувала, як тонка тріщина, що повільно розповзається по склу.
Зранку варила борщ. Поставила каструлю охолонути, взяла ганчірку, витерла плиту — не тому що було брудно, а щоб зайняти руки. Сіла біля вікна, дістала старий зошит. Подертий, у клітинку, з жирною плямою на обкладинці та загнутими куточками. Там — списки продуктів, уривки віршів із юності, нотатки, рецепти, мрії. Був навіть малюнок — чайник із клубами пари, намальований тремтячою рукою років десять тому. Сьогодні відкрила чисту сторінку й написала: “Ніхто не приходить. Ніхто не питає. Але я все ще тут.”
Потім перекреслила. Повільно, немов викреслюючи частинку себе. Чорнила розплилися, папір під пальцями здавався шорстким, ніби опираючись.
Довго сиділа. Слухала, як гудить старий холодильник, як хлопає двері у під’їзді. Хтось прийшов. Не до неї. Знову повз. Кроки сходами лунали все глухіше з кожним роком. Світ ішов геть, не озираючись.
Оксана пройшла у кімнату, сіла на край ліжка, поправила ковдру чоловікові, Івану. Він не прокинувся. Дихав важко, нерівно, але як завжди. Поклала руку йому на плече. Він не відсунувся. Значить, ще відчуває. Значить, ще живий. І вона поруч. І поки є це “разом” — є й сенс.
Лягла поруч. Не задля сну. Аби бути ближче. Просто лежати і дихати в унісон. Хоч трохи. Хоч цей вечір. Хоч ця крихка тиша на двох.
Через кілька днів наважилася подзвонити доньці. Довго ходила по кухні, перекладала посуд, витирала вже чисту мийку, дивилася на телефон, як на бомбу. Набрала номер тремтячими пальцями, боячися почути холод, поспіх, байдужість.
— Мам? Що трапилося?
— Та нічого. Просто голос твій хотіла почути.
— Мам, у мене справ по вуха. Передзвоню, добре?
— Звісно, доню. Звісно.
Серце стиснулося, але голос Оксана тримала рівним. Після дзвінка сіла, сховала обличчя в долонях, а потім встала і поставила чайник, ніби це могло заглушити порожнечу.
Але донька передзвонила. За три години. Без зайвих слів.
— Мам, як ти?
І Оксана розплакалася. Не від болю. Від того, що хтось спитав. Просто спитав. І раптом стало зрозуміло, як сильно їй бракувало цих слів. Простого “Як ти?”
За тиждень у домі з’явився кошеня. Принесла онука. Крихітний, тремтячий, з величезними вухами й очима, повними подиву.
— Бабу, це тобі. Щоб не сумувала. Йому страшно, а тобі самотно. Ви одне одному підійдете.
Оксана взяла кошеня обережно, як крихку вазу. І раптом у грудях розлилося тепло, ніби хтось розв’язав старий, заскорузлий вузол.
Кошеня було рудим, з довгими лапами й кумедною мордою, немов завжди здивованим світом. Першу ніч просидів під стільцем, а вранці вже спав на її пледі, згорнувшись біля ніг. Назвали Рижиком. Неважливо, що кіт. Просто — Рижик. Бо теплий, м’який і завжди поруч. Він муркотів так голосно, ніби хотів заповнити всю тишу в домі, і в цьому звуку було щось живе, справжнє.
Тепер зранку Оксана знову говорить. Спочатку з Рижиком — питає, як спав, нагадує, що миска біля вікна. Потім з Іваном — читає новини, бурчить, що він знову розкидав речі. Потім із собою — вже не пошепки, а вголос. Ніби перевіряє, чи є ще голос. А потім — з тими, хто все ж таки приходить. І питає. Іноді — із сусідкою. Іноді — із листоношею. Іноді — із тінню у вікні.
Телефон вТелефон вона так і не полагодила, але тепер в її житті було достатньо тепла, щоб не шукати його у дзвінках.