Тіні правди: кінець однієї любові
Володимир Петрович увійшов у квартиру після довгого робочого дня в офісі на околиці Чернігова.
— Привіт, я вдома! — гукнув він, заходячи на кухню, де вже пахло їжею.
— Що за нагода? — здивувався він, побачивши на столі акуратно розставлені страви.
— Жодної нагоди, — відповіла дружина Оксана, але в її голосі промайнула дивна нотка. — Просто лінь було готувати, замовила вареники.
— Вареники — це я люблю! — оживився Володимир, скидаючи піджак.
— Тоді сідай, будемо вечеряти, — сказала Оксана, але тут же вийшла з кухні.
Через хвилину вона повернулася з аркушем паперу в руках і мовчки простягнула його чоловікові.
— Що це? — спитав Володимир, але, глянувши на папір, завмер, наче грімом уражений.
***
— Добрий день, це кур’єр, — лунав голос у домофоні, і на екрані з’явився молодий хлопець у яскравій формі. — Вчора оплата за замовлення не пройшла.
— Ви помилилися, — спокійно відповіла Оксана. — Я нічого не замовила.
— Вибачте, ось чек, подивіться, — хлопець підніс до камери пом’ятий клаптик паперу, показуючи на адресу. — Вчора я сам привіз замовлення. Адреса: Зоряна, 12. Чоловік платив карткою, але платіж не пройшов. У мене копія чека, погляньте, будь ласка.
Хлопець виглядав збентеженим, вибачався майже після кожного слова. Було ясно, що він новачок — не лише в доставці, а й у роботі взагалі. Оксана скептично прищурилася, відчинила двері й подивилася на кур’єра. На його худих плечах гойдався величезний терморюкзак, що робило його схожим на горобця з непосильною ношею. Оксана ледве стримала усмішку, але її відволік чек.
На папірці було написано: «Код помилки: 55. Невірний ПІН».
— Я ж сказала, ви помилилися, — повторила вона. — Вчора нікого не було вдома, і замовлень ми не робили.
— Вибачте, — почервонів кур’єр. — Оплату приймала дівчина… інша жінка.
— Тим більше, — усміхнулася Оксана. — Це точно не до мене.
Кур’єр простягнув другий чек, де були вказані адреса та деталі замовлення. Оксана пробігла очима: українська кухня, прибори на двох, оплата карткою. Нічого незвичайного, окрім одного — Володимир терпіти не міг вареники. Внизу стояло ім’я замовника: Володимир.
Оксана відчула, як кров прилила до скронь. У цій квартирі жив лише один чоловік — її чоловік. Але дівчини? Вона, у свої 43, вже не підходила під цей опис. Може, кур’єр із ввічливості всіх так називав? Але щось не сходилося.
— Я сплачу, — несподівано сказала вона. — Де ваш термінал?
Хлопець здивовано подивився на неї. Він очікував сліз чи криків — так поводилася його мати, дізнавшись про зраду батька. Але Оксана була спокійна, наче зі сталі. Проводжаючи кур’єра, вона раптом засміялася. Сміх перетворився на істерику, і з очей покотилися сльози. Глибоко зітхнувши, вона витерла обличчя й взяла телефон.
— Володимире, привіт, ти до котрої сьогодні на роботі? — запитала вона, намагаючись звучати безтурботно.
— Привіт. До семи, якщо шеф знову не влаштує свою улюблену планірку, — відповів він. — А що?
— Хочу разом повечеряти.
— У тебе плани скасувалися?
— Так, увечір вдома. Подумала, було б добре провести час удвох.
— Я за, але поки не знаю, коли осв— Я випишу тобі рецепт на солодкі вареники, щоб тобі було чим частувати її, — промовила Оксана, і в цій простій фразі прозвучало остаточне прощання.