Тіні істини: кінець однієї любові
Богдан Олегович увійшов до квартири після довгого робочого дня у конторі на околиці Львова.
— Удома! — гукнув він, заходячи у кухню, де вже пахло свіжо приготованою стравою.
— А що за привід? — здивувався, побачивши на столі акуратно розставлені тарілки.
— Жодного приводу, — відповіла дружина Оксана, але в її голосі промайнула дивна нотка. — Просто лінь було готувати, замовила суші.
— Ах, суші — це ж моє улюблене! — оживився Богдан, скидаючи піджак.
— Тоді сідай, будемо вечеряти, — промовила Оксана й вийшла з кухні.
За хвилину вона повернулася з аркушем паперу в руках і мовчки простягнула його чоловіку.
— Що це? — запитав Богдан, але, кинувши оком на листок, завмер, наче приголомшений.
***
— Добрий день, це кур’єр, — почулося в домофоні, і на екрані з’явився молодий хлопець у яскравій формі. — Вчора оплата за заказ не пройшла.
— Ви помилилися, — спокійно відповіла Оксана. — Я нічого не замовила.
— Пробачте, ось чек, перевірте, — кур’єр підніс до камери м’ятий шматок паперу, показуючи пальцем на адресу. — Вчора я сам привіз замовлення. Адреса: Зоряна, 12. Чоловік платив карткою, але переказ не пройшов. Ось копія чеку, перегляньте, будь ласка.
Хлопець виглядав збентеженим, перепрошував після кожного слова. Було видно, що він новачок — не лише в доставці, а й у роботі взагалі. Оксана скептично прижмурила очі, відчинила двері й глянула на кур’єра. На його худих плечах висів величезний терморюкзак, що робило його схожим на горобця з непосильним тягарем. Оксана ледве стримала усмішку, але її відвернув чек.
На папірці було написано: «Код помилки: 55. Невірний PIN».
— Я ж сказала, ви помилилися, — повторила вона. — Вчора нікого не було вдома, і ми нічого не замовляли.
— Пробачте, — почервонів кур’єр. — Оплату приймала дівчина… інша жінка.
— Ще ймовірніше, — з усмішкою сказала Оксана. — То точно не я.
Кур’єр простягнув другий чек, де були вказані адреса та деталі замовлення. Оксана пробігла очима: японська кухня, прибори на двох, оплата карткою. Нічого незвичного, крім одного — Богдан ненавидів суші. Унизу стояло ім’я замовника: Богдан.
Оксана відчула, як кров прилила до скронь. У цій квартирі жив лише один чоловік — її чоловік. Але дівчина? Вона, у свої 43, вже не підходила під це опис. Може, кур’єр від учтивості всіх так називав? Але щось не сходилося.
— Я заплачу, — раптом сказала вона. — Де ваш термінал?
Хлопець здивовано подивився на неї. Він очікував сліз або криків — так поводилася його мати, дізнавшись про батькову зраду. Але Оксана була спокійна, наче зі сталі. Випровадивши кур’єра, вона раптом розсміялася. Сміх перейшов у істерику, з очей покотилися сльози. Глибоко зітхнувши, вона втерла обличчя й взяла телефон.
— Богдан, привіт, ти до котрої сьогодні на роботі? — запитала вона, намагаючись звучати легко.
— Привіт. До сьомої, якщо начальник знову не влаштує свою улюблену планерку, — відповів він. — А що?
— Хочу разом повечеряти.
— У тебе інші плани зникли?
— Так, весь вечір вдома. Подумала, було б добре провести час удвох.
— Я за, але поки не знаю, коли звільнюся.
— Нічого, ближче до вечора вирішимо. Готувати лінь, я замови— Все гаразд, — відповіла Оксана, готуючись до розмови, якої вони так довго уникли.