Подарунок із присмаком болю
Вони вечеряли на кухні — Наталка та її чоловік, Богдан. Вечір був тихим, у кахельній пічці догаряв чайник, а з вікна тягнуло легким прохолодним вітерцем ранньої осені. Раптом задзвонив телефон. Богдан глянув на екран — невідомий номер.
— Цікаво, кому я знадобився в таку пору? — буркнув він.
— Відповіси — дізнаєшся, — усміхнулася Наталка, не приділяючи значення.
Богдан підвівся, вийшов у коридор. За кілька хвилин повернувся — блідий, із порожнім поглядом, ніби побачив щось таке, що не вкладалося в звичайні рамки буденності.
— Що з тобою, Богдане? — схвильовано встала Наталка. — На тебе лиця нема!
— Наталко… У мене є донька. І треба її забрати…
Колись у нього справді була родина. Марія, його перша дружина, народила йому дівчинку — Софійку. Але вже за два роки після народження дитини шлюб дав тріщину. Марія постійно лаялася, докоряла за все: мало заробляє, не приділяє уваги, «нічого не робить».
Він намагався. Заради доньки, заради сім’ї. Багато хто казав, що, можливо, у Марії — післяпологова депресія. Треба звернутися до лікаря. Але Богдан знав — вона була такою ще до народження Софійки. Просто тепер стало гірше.
Вона не посміхалася. Ніколи. І коли грала з донькою — це був не догляд, а обов’язок. Усе всередині Богдана стискалося, коли він це бачив.
Коли в розпачі він запропонував Марії психотерапію, вона вибухнула:
— Я що, божевільна по-твоєму?!
Це стало останньою краплею. Він подів на розлучення. А Марія, начебто помстившись, вивезла доньку в інше місто. Адреси не залишила. На аліменти не подала. Зникла.
Він намагався шукати. Але спогади про розмови з колишньою дружиною були настільки важкими, що в якийсь момент він здався. Повірив, що для доньки буде краще залишитися з матір’ю. Навіть не здогадувався, наскільки помилявся…
Марія не пробачила. Ні його, ні життя. Злість, яку вона носила в собі, з часом отруїла все. І доньку теж.
Софійка росла в домі, де не було ні свят, ні обіймів, ні радості. Про день народження вперше почула в дитячому садку.
— Мам, у Василька сьогодні день народження! Йому подарували велосипед! А мені подарують?
— Ні, — відрізала Марія. — Це я тебе народжувала. Мені святкувати треба. Більше такого дурниць не питай.
Миколая не відзначали. Сміятися було заборонено. Цукерки — розкіш. Навіть мультики не схвалювалися. Життя було сірим, напруженим, і ніхто не знав, що маленька Софійка потай мріє: коли виросте — купить собі цілу пачку шоколадок.
Сусіди уникали Марію. Її не любили, боялися. Говорили: «У ній щось не так». І, як виявилося, мали рацію.
Одного разу Марії стало зле. Вона не довіряла лікарям і викликала «швидку» надто пізно. Її забрали, нічого не обіцяючи. Перед від’їздом вона передала сусідці ім’я батька Софійки, його прізвище та місто.
Софійка залишилася у тієї жінки. Тиха, замкнута, вона не зрозуміла, що мама більше не повернеться.
Опека швидко знайшла Богдана. Той уже півроку був одружений з Наталкою. Коли він почув, що залишилася донька, яку можна забрати, не вагався жодної хвилини.
— Піду. Повинен її повернути, — сказав він Наталці.
— Звін— Іди, ми тут тебе чекаємо, — кивнула Наталка, усміхаючись крізь сльози.