**19 квітня**
Щодня о 07:45 Тарас Семенюк виходив із своєї старої хрущовки в спальному районі Черкас. Не через справу — пенсія, робота давно позаду, діти виросли та роз’їхались. Просто тіло пам’ятало цей час: скрип під’їзних дверей, хруст піску під чобітьми, прохолодість, що чіплялася за пальто навіть навесні.
Він проходив повз кіоск, де продавці вже не пропонували йому каву — знали: Тарас завжди носив термос. Відповідав легким ківком, ніби казав: «Все гаразд. Все, як було». Двір, лавки, аптека, поштове крыльце — усі знали його ходу. Навіть дворняги не гавкали: чують — свій.
Его маршрут завжди вів до останньої дерев’яної лавки під старим кленом. Вона була перекособочена, зі сточеною дощечкою посередині. Колись, багато років тому, саме він, Тарас, прикрутив її — тоді працював у комунальниках: вішав таблички, латав дахи, міняв ліхтарі та сміявся з товаришами на перерві. Тоді здавалося, що місто тримається на таких, як він. І лавка, і болти, що він увінтив, досі стояли — іржаві, але вперті.
Сідав, розливав міцний чай у кришку-глечик, розгортав на колінах газету, яку не читав, а просто тримав — як щось незмінне. Дивився, як повз ішли люди: до школи, на роботу, по справах. Змінювались куртки, взуття, обличчя, а він залишався. Ніби віха на перехресті часу.
Іногда хтось підсідав: сусідка з третього під’їзду, школяр, що вечно пізнився, хлопець із вівчаркою, дівчина з термосом, підліток у навушниках. Сиділи хвилину — й ішли. Тарас залишався. Ніби став частиною лавки — її продовженням, її голосом, її подихом.
Одного дня підійшла жінока років сорока. У пальті, з фотоапаратом на шиї. Вагалась, потім усміхнулась:
— Вибачте, можна вас зафотографувати?
Він підняв брови:
— Мене? А ви не помилились?
— Ні. Я роблю проєкт. Про тих, хто не поїхав. Про тих, хто залишився. Ви… ніби частина міста. На вас дивишся — і відчуваєш, що не все щезло. Що хтось ще тут. Справжній.
Тарас усміхнувся, відклав газету.
— Ну фотографуй, коли так хочеш. Тільки підпиши, що я не сплю. А то подумають — дрімаю, як ветеран у сквері.
— Напишу, що ви — вартовий часу, — знову посміхнулась вона.
— Тільки не під сумно. Зі світлом. Щоб не жалібно.
Через тиждень його фото з’явилось у місцевій групі. Сотні коментарів: «Я теж його щодня бачу», «Він як частина вулиці», «Без нього двір — не двір». Тарас читав, мовчки посміхався. І все так же сидів. Пил чай, тримав газету. Іногда ловив у поглядах перехожих те саме — уважне, вдячне.
Навесні прийшли робітники — міняти лавку. Нова, сіра, металева. Холодна. Без духу дерева, без слідів часу. Один із робітників глянув на Тараса, запитав:
— Шкода?
Він кивнув, але не на лавку — на тінь, яку вона колись відкидала.
— Шкода. Але не лише мені.
Не заважав. Проте ввечері, коли стихло, повернувся. Приніс банку коричневої фарби й пензлик. Сів, мовчки підрисовав тонку тріщинку — там, де вона була на старій лавці. Як спогад. Як знак.
Потім сів, налив чай, розкрив газету. І раптом нова лавка ледь скрипнула. Ніби визнала.
Відтоді він знову сидів. На тому ж місці. В тому ж часі. Лише лавка інша. Але чай — той самий: гіркуватий, з легким металевим присмаком. І газета — та ж. І люди — ті самі, тільки трохи старші. Проходять, ківають. Хтось зупиняється, хтось каже «доброго ранку». А один хлопчик, йдучи з мамою, сказав:
— Мам, це той дядько. З фотки. Він справді живий!
Іноді, щоб залишитися — не треба нікуди йти. Не треба говорити голосно. Треба просто бути. В одному місці. Довго. І з душею. Аж поки хтось, спинившись на мить, подумає: «Добре, що він тут». І тихо — дуже тихо — усміхнеться.
*Бути — це не просто існути. Це дати комусь підстави впізнати світ.*