**Щоденник: Благородний зрадник — історія однієї ілюзії**
Зустрілися ми тоді, коли кожне кохання здається доленосним. Віталій був незграбним, худим хлопцем з гітарою за плечима і зім’ятим зошитом у руках, де нерівним почерком були виведені його вірші. Він чекав на мене під під’їздом після школи, вдаючи, що опинився там випадково, і завжди посміхався по-дитячі щиро.
— Марічко, послухай нову пісню, — шепотів він, перебираючи струни.
Я слухала. Хоча голос йому лаявся, а вірші були приторними до болю. Але в його очах горіло таке ніжне почуття, що я не могла відмовити.
Після школи нас розкидало: я вступила до педагогічного у Львові, він — до технічного у Луцьку. Але Віталій продовжував писати. Іногда дзвонив на вахту в гуртожиток, іногда посилав зім’яті листівки з підписами на кшталт: «Без тебе все сіре, моя руденька». Він приїжджав до мене з пересадкою, витрачав останні гроші, щоб побути разом хоча б один вечір.
Пам’ятаю, як одного разу я застудилася, і він з’явився під вікнами з термосом і ліками о третій ночі. Шепотів крізь скло: «Я ж казав, без мене ти не впораєшся». А я стояла, закутана у ковдру, і плакала від щастя.
Після інституту Віталій зробив мені пропозицію — просто, без кілець і квітів, на тій самій лавці в парку, де ми вперше поцілувалися:
— Виходи за мене, Марічко, — сказав він, і очі в нього були такі самі, як у сімнадцять.
— Тільки якщо пообіцяєш ніколи не стати нудним чоловіком у костюмі, — засміялась я.
— Клянусь усім серцем!
Ми планували переїхати до Києва, але мати Віталія важко захворіла. Залишилися в рідному селі. Він пішов працювати в магазин електроніки, я — до сільської школи. Все було тимчасовим. Як нам здавалося. Але тимчасове стало постійним.
Ми знімали занедбану однушку, пили дешеву каву, влаштовували «танцювальні вечори» на старому килимі під музику з магнітофону. Коли Віталія вперше преміювали, він повів мене до ресторану, де рахунок за десерт перевищував його тижневу зарплатню. «Зате красиво», — сказав він, цілуючи мої пальці.
Потім померла свекруха. Нам дісталася простора квартира, і ми вирішили завести дитину. Віталій мріяв про руду доньку, таку, як я. Але народився син. Він прожив усього 32 дні.
І після цього все пішло шкереберть.
Ми не вміли разом переживати горе. Звикли жити легко, з жартами, із втечею від проблем. А біль загнав нас у різні кути. Він пішов у роботу, я — в депресію. Коли знайшла сили піднятися, пішла зі школи — не могла бачити чужих дітей.
Через кілька років Віталія підвищили, але йому й цього стало мало. Звільнився, вирішив відкривати свою справу. Сказав: «Знаю ринок, є зв’язки, знайшов вільну нішу». Він не помилився. Через рік у нас була машина, гардероб за сезоном, відпустка за кордоном. Я не вірила, що це моє життя.
Але разом із грошима пішла близькість. Ми майже не спілкувалися. Я намагалася — готувала його улюблене, запрошувала до театру, планувала сімейні зустрічі. Він лише відмахувався: «Потім». А потім не наставало.
Мати дедалі частіше казала: «Марічко, без дитини сім’я неповна. Ризикуй, не чекай, пізніше буде запізно». Я хотіла. Я була готова. Але Віталій відводив очі. На мої спроби завести розмову він відповідав коротким «ні» і замикався в собі.
— Минуло шість років, — сказала я одного разу, — може, вже час?
Він різко відклав виделку:
— Годі.
Я зніяковіла:
— Чому? Ми ж сім’я…
— Ні, Марічко. Не треба.
Він пішов із-за столу. А я залишилася в цій ідеальній кухні, з дорогим посудом і відчуттям порожнечі.
Тоді з’явився Олексій. Його Віталій сам привів — як партнера. Статний, ввічливий, з гарними манерами. Запрошував на виставки, знав імена художників, слухав. Одного разу, не дивлячись, подав мені каталог про Малевича.
— Віталій сказав, ви обожнюєте Малевича.
— Він переплутав, — усміхнулась я. — Я люблю Матісса.
Олексій посміхнувся:
— Тоді обговоримо Матісса. За кавою?
Я не відреагувала. Але Олексій не здавався. Квитки до театру, квіти, розмови. Я вирішила поговорити з Віталієм:
— Слухай, Олексій запрошує мене на виставку. Він поводиться як…
— Сходи, — перебив він. — Тобі ж нудно.
— Ти чуєш, що кажеш?
— Він хороша людина, Марічко. І ти йому подобаєшся.
Я остолбеніла. Він дивився на мене без краплини болю. Спокійно. Ніби готував цей момент.
— У тебе є хтось, так?
— Так. Але я не хочу, щоб ти страждала. Я просто хотів, щоб ти не залишилася сама.
Я засміялась. Гірко. Майже істерично:
— Тобто ти підштовхував мене до нього, щТобто ти підштовхував мене до нього, щоб самому не почуватися зрадником.