“Як він сміє? Історія однієї тріщини у шлюбі”
– Годі, більше не можу! – гримнув кулаком по столу Ігор, а порцелянові тарілки на кухні підстрибнули від удару. – Зроби так, щоб я більше ніколи її не бачив!
– Ти серйозно? – Маріна глянула на чоловіка з-під лоба, голос тремтів від гніву. – А нічого, що я теж тут живу і маю право запрошувати, кого хочу?
– Поки живеш, – гаркнув він.
– Ось так от?
– Я все сказав, – кинув Ігор і, різко підвівшись, перекинув стілець. Вийшовши з кухні, він з силою гепнув дверима.
Маріна залишилася сама. Серце билося у скронях. Слова чоловіка лунали в голові, як ляпас. “Поки живеш”… Як він сміє?
Оля – її найкраща подруга з дитинства. Разом росли в Чернігові, ховалися від грози під одним парасолькою, ночували в одне ліжко, витягали одна одну з пригод, про які тепер сміятися легше, ніж згадувати. І тепер Ігор вимагає, щоб Маріна викреслила її з життя?
Чому? Тільки тому, що Оля не заміжня? Тому, що вона не тусується вдома з борщами та ганчірками, а ходить на побачення, сміється, живе? Що з того, що вона приймає подарунки від залицяльників? Це її життя, її правила.
Маріна розповідала Ігорю про всі їхні дівочі пригоди. Він сам раніше сміявся! А тепер раптом – заборона? На якій підставі?
Вона увійшла у вітальню, вирішивши розставити всі крапки над “і”.
– Ігор, ми з тобою не договорили. Поясни, чому ти так обурився на Олю? Що вона тобі зробила?
– Мені?! – він усміхнувся. – Та ще й не вистачало! Просто годі приводити її до нас.
– Поясни.
– Ти справді не розумієш? – він підскочив, ніби збирався вибігти на вулицю прямо у капцях. – Твоя Оля – пустодзвінка. Міняє чоловіків, як рукавички. Сидить на чужих шиях. І ти це приймаєш. Ти з нею дружиш. А значить – схвалюєш.
Маріна здивовано кліпнула:
– Ігор, ти з глузду з’їхав?! Я тебе люблю, мені більше ніхто не потрібен!
– Звісно. Люблю-неможу. А сама заздриш – і Олі, і своїй Тетяні!
Маріна спалахнула:
– До чого тут Тетяна?!
– А до того, що їй теж у моєму домі не місце!
Маріна зніяковіла. Все стало на свої місця. Тетяна, молодша сестра, одного разу потрапила в гучну історію. Кілька років зустрічалася з чоловіком, сподівалася на сім’ю. А він, як виявилося, був одружений і мав двох дітей. Коли правда виплила, у родині стався скандал. Всі засуджували Тетяну. А потім – подарунок: чоловік поїхав з родиною в інше місто і… залишив їй квартиру. Маленьку, але в центрі.
Тоді всі раптом замовкли. Хтось навіть похвалив: “Принаймні вчинив благородно”. Ігорю, звісно, Маріна все розповіла, і, мабуть, не втримала захвату.
– Ну, скажи щось! – гримнув Ігор, виводя дружину з остовпіння.
– Скажу: Тетяна доросла, сама вирішує, з ким їй бути і які подарунки приймати.
– Звісно! Дістала квартиру – і задоволена. А ти хіба не заздриш? Ти ж сама очі палали, коли про це розповідала!
– Нісенітниця. А ти уяви, що у тебе є друг, який постійно крутить романи, возить дівчат по ресторанах. А твій брат, батько двох дітей, раптом дарує одній із них житло. Тобі було б приємно?
– Мені все одно. Це їхнє життя, не моє, – тихо сказала Маріна.
– От і добре. Але в моєму домі цим панянкам більше не місце. Ні твоїй Олі, ні Тетяні!
Маріна не відповіла. Вона пішла у ванну, відкрила воду і заплакала. Від розпачу, безсилля, від того, що кохана людина не просто не чує – вона судить. Судить по уривках, по власним фантазіям. Він не бачить у ній жінку, яка щодня поруч, яка підтримує, готує, слухає, живе з ним. Він бачить лише відблиск чужих вчинків.
І що тепер? Розлучення? Чи мовчки підкоритися і зрадити тих, хто був поряд все життя? Варіантів, здається, немає. Але думка, що вона стане зрадницею самої себе, була найстрашнішою…
*Іноді найважче не вибір між правим і неправим, а між своїм щастям і чесною відповіддю перед собою.*