Свекруха образилась на “милостиню”: старий меблівний набір вважала приниженням
Я у шлюбі вже три роки. Дітей поки нема, хоча думки про материнство давно витали у повітрі. Весь цей час ми з чоловіком жили у орендованій квартирі у центрі Львова — не тому що не могли дозволити собі щось краще, а тому що моя свекруха, Людмила Степанівна, не пустила нас у свою однушку, яка роками стояла пусткою.
Вона виховувала Олега — мого чоловіка — сама. Квартиру їй колись виділили від ткацької фабрики, де вона відпрацювала двадцять років. Пізніше вона вдруге вийшла заміж.
“Мій вітчим був доброю людиною, справді став мені батьком,— розповідав чоловік.— Але з матір’ю вони постійно сварились. Вона завжди скаржилась, що грошей мало, їй усього завжди не вистачало.”
У вітчима була донька від першого шлюбу. Він хотів усиновити Олега, але Людмила Степанівна була рішуче проти — боялась втратити державні пільги. Коли вона переїхала до нового чоловіка, свою квартиру просто закрила на ключ. Навіть ремонту там не було, вона вирішила не здавати — мовляв, нема сенсу.
Після весілля ми просили її дозволити пожити в тій квартирі — скромно, але своє. Та свекруха навіть слухати не захотіла:
“Ми ось-ось розлучимось,— заявила вона.— Він жадібний, лінивий, ні до чого не придатний. Я з ним лише через вигоду. Розлучимось — і куди мені йти, якщо ви вже там осісте?”
І справді, незабаром вона подала на розлучення. Але з квартири чоловіка не поспішала виїжджати. Раптом ударила лиха — вітчим помер. Людмила Степанівна була впевнена, що двокімнатна квартира тепер її. Проте виявилось, що спадщина записана на його доньку.
Того ж часу пішла з життя моя бабуся, яка ще за життя переписала на мене свою затишну двійку. Ми з чоловіком почали там ремонт, планували переїзд. Але все перекреслювала істерика Людмили Степанівни.
“Я ж його на руках носила, поки та, його донька, навіть у гості не заходила! Я йому і борщі варила, і ліки носила. А тепер вона, ота Мар’яна, буде у Києві жити у своїй спадщині, а я — у сирій однушці! Ось вам і справедливість!” — верещала вона у трубку.
Всі ці біди вона собі влаштувала сама: сама відмовилась від усиновлення, сама не захотіла жити з нами. Спорити було безглуздо. Довелося їй повертатися у ту саму порожню, занедбану однушку. Там ні меблів, ні справжніх умов. Лише голі стіни.
Чоловікові стало її шкода. Він вирішив трохи облаштувати житло, хоча б зробити косметичний ремонт. Я ж запропонувала перевезти туди бабусині меблі — ми все одно хотіли їх замінити на нові. Все було чисте, міцне — хоч і не першої свіжості.
Частину речей Людмила Степанівна встигла вивезти з квартири покійного чоловіка, але там була переважно вбудована техніка, яку й виносити не мало сенсу. А спадкоємиця вітчима — не промах — нічого цінного віддавати не захотіла.
Коли ми привезли меблі, свекруха влаштувала сцену:
“Що це?! Ви вирішили мені старе сміття з горища підсунути?! Чоловік помер, а ви до мене, як до смітника ставитесь! Собі усе нове купили, а мені — старе лахміття! Ганьба!” — закричала вона прямо у під’їзді.
Хоча бабусин диван був усього чотири роки, і вона на ньому майже не спала. А нові меблі нам купували мої батьки. Чому свекруха вирішила, що ми зобов’язані повністю їй квартиру облаштувати — загадка. Більше того, вона вимагала, щоб ми все забрали назад. Почала докоряти: мовляв, гроші на ремонт є, а на матір нема.
Ми розвернулись і пішли. Меблі залишились у коридорі. Я гадала, чоловік повернеться на вихідних і все забере. Але ні. Свекруха викликала сусіда, сама все затягнула у квартиру. Мабуть, зрозуміла, що вигавиТак і живе — з образами, з чужими меблями, але з власною гордістю, що не згріє їй ні душу, ні тіло.