«Це не його дитина!» — вигукувала свекруха. А потім він повернувся з кільцем у руці… Занадто пізно.
Ніколи не забуду той вечір. Усе всередині здригається, коли згадую. Я готувалася до нього, як до свята: свічки, легкий салат, його улюблений запечений лосось, біле вино. І головне — новина. Найбільша новина в моєму житті.
Мені тоді було лише дев’ятнадцять. Жила я в Чернігові, знімала з Андрієм маленьку квартиру на околиці. Ми зустрічались майже рік. Він засипав мене квітами, називав «моєю долею», обіцяв бути поруч завжди. Я вірила. Ми будували плани — ті наївні, юнацькі, коли здається, що кохання — це все, що треба.
І ось я кажу:
— Андрію, ти незабаром станеш татом…
Він спочатку завмер. Потім його обличчя перекривилося.
— Що? Що ти сказала?
— Я вагітна, — повторила я з здриганням у голосі, все ще сподіваючись на радість у його очах.
Але у відповідь — крик. Грубий, злий.
— Це не моя дитина! Ти з глузду з’їхала? Я до такого не готовий. Забирайся зі своєю вагітністю!
Він грюкнув двери. І зник.
Я дзвонила — він не відповідав. Потім мій номер опинився у чорному списку. Мені було погано, страшно. Але найбільше — боляче. Тому що людина, з якою я мріяла про майбутнє, в мить стала чужою.
Я вирішила спробувати достукатися до його матері. Наталія Олексіївна зустріла мене на порозі своєї квартири у Житомирі. Навіть у хату не впустила — стояла у халаті, руки схрещені, погляд лютий.
— Іди геть, — сказала вона. — Не смій гратися з моєю родиною. Ця дитина не від Андрія! Ти просто шукаєш, на чиїй шиї сісти. У мого сина інші плани, він не зобов’язаний відповідати за твої помилки!
Я стояла у під’їзді і відчувала, як серце розривається на шматки. Ні підтримки, ні віри, ні людяності. Лише зневага.
Але навіть тоді думка позбутися дитини не спала на розум. Він був уже в мені. Він був — мій. Чистий, невинний. Чому він мав платити за трусість дорослих?
Минуло три роки. Я народила. Сина назвала Євгеном. І кожного ранку, коли він прокидається, дивиться на мене і посміхається, я дякую долі, що не зламалася. Так, було важко. Працювала вночі, підробляла, прала руками, жила на локшині. Але Женя — моє сонце. Моє все.
І ось кілька днів тому… у двері подзвонили. На порозі стояв Андрій. Той самий. Із іншим поглядом, похмурий, схудлий.
— Можна поговорити? — тихо запитав він.
Він розповів, що потрапив у страшну аварію. Його врятували, витягли, але… тепер він безплідний. Лікарі сказали — дітей у нього не буде. Наречена пішла, не витримала. І тоді він згадав про мене. Про сина. Про те, як «упустив своє».
— Я хочу бути поруч, — сказав він. — Одружитися. Піклуватися про вас. Виховувати Євгена. Все виправити.
Я дивилася на нього і ніби чула в собі дзвін тих дверей, які він колись захлопнув у мене за спиною. Я бачила його обличчя тоді, того вечора, коли він зрадив. Я згадала, як тримала живіт уночі й молилася, щоб малюк народився здоровим. Як плакала у тиші, коли Женя вперше сказав «мамо». І я просто… закрила двері перед ним. Мовчки. Без крику. Без докорів. Тому що все було сказане давно.
Я більше не підіймаю його дзвінки.
Можливо, хтось скаже — треба прощати. Дати шанс. Але в мене є син. І він гідний батька, який любив його з першого подиху. А не прийшов, коли інших варіантів вже немає.
А як ви вважаєте — чи правильно я вчинила, не впустивши його у наше життя знову?