«Це вже занадто!» — Маріана відмовилася приймати гостей, які перетворили її хату на безкоштовний пансіонат.
Інколи життя підкидає такі історії, що здається — ніби читаєш сценарій ситкому. Тільки ось смішно, мабуть, лише оточуючим. А самому герою — ані весело, ані легко. Саме таку історію розповіла мені сусідка з сходів — Маріана, тендітна, спокійна жінка років тридцяти п’яти. З виду — зразок інтелігентності, але, як виявилося, і в таких людей терпіння не безмежне.
Жила вона колись у Харкові, працювала у міській бібліотеці й крутилася у колі спільних знайомих — компанія була різношерста, але добродушна. Один із таких знайомих — Сашко, жартівник і любитель підфліртувати, з яким вони іногда зустрічалися на вечірках за чаєм. Друзями не були — просто знайомі з життя. Потім Маріана переїхала до Києва, влаштувалася на роботу, облаштувала затишну квартирку на Печерську й уже майже забула про старих «друзів» із минулого.
Але одного разу… у її житті знову з’явився Сашко.
Минуло кілька років, він встиг одружитися, розлучитися, потім знову одружитися. Вони випадково зустрілися на відпочинку в Одесі. Сашко, як виявилося, був там не з новою дружиною, а… сам. Маріана тоді особливо не вникала — їй це було байдуже. Чоловік усе намагався розбалакати її, питав, як життя, де живе, які плани. Вона ввічливо підтримувала розмову, але — без особливого ентузіазму.
Через тиждень він зателефонував:
— Слухай, ми з Лесею (так звали його першу дружину) у Києві. Приїхали на пару днів, можна у тебе зупинитися?
Маріана остовпіла. Ввічливо відмовити не встигла — через три години вони вже стояли з валізами біля її дверей. «Ну добре, — подумала вона. — День-два, переживу». Але день-два перетворилися на п’ять… а потім і взагалі на невизначений час.
Сашко і Леся почували себе як вдома. Ходили по квартирі у нижній білизні, вимагали вечерю, влаштовували міні-дискотеки увечері, пили вино з її келихів, не прибирали за собою й навіть привели у гості якихось друзів — «на пару годинок, побалакати».
— А можна ще на денек залишимося? Нам тут так затишно! — цвірінькала Леся, намазуючи собі бутерброди з її холодильника.
Маріана терпіла, стискала зуби й лише на п’ятий день виставила їх за двері. Сказала, що захворіла, і звернулася до термінових справ. Після їхнього від’їзду вимила хату до блиску й вирішила: більше — ніколи.
Минув місяць. Маріана ледве прийшла до тями, як знову задзвонив телефон.
— Привіт! Ми з новою дружиною, Олесею, будемо у столиці на тижденьку. Як— Вибачте, але мої двері більше не для вас, — твердо сказала Маріана та положила трубку.