У скромній квартирі на околиці приморського містечка Вітрове, де солоний вітер із моря проникав крізь щілини старих вікон, Світлана стояла біля пустого холодильника, стискаючи скроні. Їжа зникала з тривожною швидкістю, ніби розчинялася у повітрі. Ще вчора вона готувала вечерю, а сьогодні — ані шматочка. Її чоловік, Богдан, знову все з’їв, як вона думала, і ця думка гризла її розум, як холодний морський бриз.
Розмови з Богданом нагадували боротьбу з тінню — кожна закінчувалася криком та взаємними звинуваченнями. Його безробіття, яке тривало вже третій місяць, перетворювало їхнє життя на кошмар. Світлана працювала до виснаження, щоб купити продукти, які зникали, ніби під час справили чари. Вона звикла до гіркої кави без цукру та сухого хліба, бо після зміни сил на приготування їжі вже не лишалося. Богдан же, здавалося, жив у своєму світі, де їжа з’являлася сама собою, а дружина мала мовчки терпіти всі негаразди.
— Завтра їду до дядька на хутір, допоможу з ремонтом, — кинув Богдан із спальні, не відриваючись від телевізора.
Світлані було байдуже. Втома та гарячка, що сковали тіло, прикували її до ліжка. Вранці температура підскочила, і вона вирішила залишитися вдома. Випивши таблетки, жінка провалилася у важкий сон, сподіваючись на спокій.
Але спокій порушив дивний шум із кухні. Хтось брязкав посудом, хлопав дверцятами холодильника, а потім заспівав — нахабно, безтурботно. Світлана, хитаючись, попрямувала на звук. На кухні, ніби господиня, стояла сестра Богдана, Оксана — жінка, з якою Світлана намагалася не стикатися. Оксана завжди вважала, що її брат має утримувати не лише свою сім’ю, а й її з дітьми. Богдан часто віддавав їй гроші, витягуючи їх із мізерного сімейного бюджету, і Світлана терпіла, стиснувши зуби. А тепер Оксана рилась у їхньому холодильнику, складаючи продукти у пластикові контейнери.
— Привіт, — вимовила Світлана, намагаючись стримати гнів.
— Ой! А ти чого вдома? — Оксана здригнулася, ледь не випустивши банку з маринадом.
— Хворію. А ти, схоже, тут як у себе вдома?
— Богдан сам дав мені ключі, — відрізала Оксана, навіть не зніяковівши.
— Значить, не в нього вовчий апетит, а в тебе руки занадто швидкі, — голос Світлании тремтів від лютості.
— Він мій брат! Я маю право взяти їжу для своїх дітей! — Оксана випрямилася, ніби захищаючись.
— Твій брат не працює, а я, виходить, маю годувати дві сім’ї? І навіть не знати про це? — Світлана відчувала, як у горлі стає грудком.
— Ти що, жалієш якийсь шматок сиру? Я сама, мені важко! — Оксана підвищила голос.
— Поверни ключі. Зараз же. Інакше я викличу поліцію. Ця квартира моя, а твій брат тут ніхто, — Світлана зробила крок уперед, її очі палали.
— Через дріб’язки поліцію викликати? Яка ти скупа! — Оксана шпурнула ключі на стіл. — Я все Богданові розповім, він ще пошкодує, що зв’язався з такою, як ти!
— Це він пошкодує, що прикривав твої набіги, — кинула Світлана, і сльози хлинули з очей.
Вона впала на стілець, приголомшена. Весь цей час її обманювали, робили з неї дурну. Ніхто б не повірив, що зовиця так нахабно обчищає їхній холодильник, залишаючи лише крихти, а Богдан мовчки прикривав сестру, звалюючи все на свій «апетит». Але найгірше було усвідомлення, що він знав і мовчав, зраджуючи її довіру.
Світлана згадала свекруху — жінку, яка без сорому брала все, що їй сподобається, не питаючи дозволу. Яблуко від яблуні недалеко падає, і Богдан з Оксаною успадкували ту саму нахабність. Серце стискалося від болю, але рішення прийшло саме собою. Тремтячими руками вона набрала номер чоловіка.
— Я подаю на розлучення, — сказала вона, не даючи йому вставити слова.
— Почекай, я приїду, поговоримо, — забалакав Богдан.
— Розмови закінчилися. Мені все зрозуміло.
— Ти ще пошкодуєш, прибіжиш до мене! — викрикнув він.
Але Світлана вже не слухала. Богдан став для неї чужим — тінню, що розчинилася у холодному вітрі Вітрового. Вона шкодувала лише про роки, витрачені на людину, яка не цінила ні її, ні їхню сім’ю. Розлучення було не кінцем, а звільненням — кроком до нового життя, де ніхто не насмілиться красти її спокій.