Убогість душі: Історія Оленки з Чернігова
Оленка росла, як бур’ян біля паркану — нікому не потрібна, самотня. Її ніхто не виховував, не пестив, не няв. Одяг — із чужих плечей, а то й зовсім дрантя, через яке просвічували худі коліна. Взуття завжди було діряве та не по розміру. Волосся мати стригла «під горщик», щоб не возитися, але вони пиршчали на всі боки, ніби бунтували проти байдужості.
У садочок дівчинка не ходила — батькам було не до неї. Усе, що їх хвилювало — де дістати горілку. Батько — лютий пияка, матір — Мар’янка, завжди в хмарах диму й похміллі. Дівчинка ховалася в під’їздах, коли батьки починали гвалтувати. Втекти — означало уникнути лупцю. Але якщо не встигала — потім замазувала синці. Сусіди зітхали, хитали головами: Мар’янка, мовляв, завжди була легковажною, а як зв’язалася з кримінальником — й зовсім загубилася. Оленку жалували. Годували, приносили одяг. Але кращі речі мати тут же пропивала. Так і залишилася дівчинка в обірках.
Коли прийшов час іти до школи, Оленка, попри все, вчепилася в навчання, як у рятувальне коло. Читання стало її світом, віддушиною, де ніхто не бив, не кричав, не принижував. Вона читала запоєм, сиділа в бібліотеці, відповідала на уроках і тягла руку, сподіваючись, що хтось почує її голос — тихий, але впевнений.
Але діти — жорстокі. Особливо до тих, хто відрізняється. Бідно вдягнена, дивна дівчинка з кумедною зачіскою швидко отримала прізвисько — «Убога». А далі — гірше. Батьки однокласників забороняли з нею дружити: мовляв, «дочка алкоголічки — небезпечно». Вчителі, хоч і бачили в Оленці здібну ученицю, мовчали. Адже простіше закрити очі, ніж захищати дівчинку без роду й зв’язків. Так і росла Оленка — сама проти всього світу.
Порятунком для неї став старий дуб у парку біля ставка. Під його короною дівчинка влаштувала собі схованку. Сюди вона приносила книжки, читала, мріяла. Іноді навіть ночувала тут, якщо вдома було зовсім погано. Тут її слухали лише бездомні пси й кішки — єдині, хто не зраджував.
Батько помер, коли Оленці було чотирнадцять. Замерз у заносі після чергової гулянки. На похоронах — лише Мар’янка й Оленка. Дівчинка не відчувала горя. Лише сором і полегшення. Матір після цього остаточно з’їхала з глузду. Вибухи злості чергувалися з мертвецьким сном. Працювати вона вже давно не могла. Оленка, щоб не померти з голоду, почала прибирати під’їзди. За кілька гривень купувала б/у книжки з медицини — мріяла стати лікарем. Хотіла витягнути матір з того дна, куди та поринала.
Але в школі глузування не припинялися. Одного разу, коли вона запізнилася на урок, впустила книжку з психіатрії. Як на зло, поруч опинилася Аліна — класна красуня й головна гадюка. Вона підняла книжку, прочитала назву й голосно сказала:
— О, психіатрія! Та ти ж не просто убога, ти — псих, як твоя мати!
Оленка не витримала. Зі сльозами вибігла з класу, промайнула через двір до свого дуба. Там, падаючи в сніг, дала волю сльозам. «Чому вони такі жорстокі? Що я їм зробила?» — шепотіла вона, притискаючись до стовбура.
І в цю мить вона помітила собаку на озері. Він йшов по тонкому льоду й раптом провалився. Дівчинка закричала й кинулася рятувати тварину. Розкинувшись на льоду, поповзла. Добралася, схопила пса — і в ту ж мить сама пішла під воду. Холод ударив у груди, подих перехопило. Оленка боролася — за собаку, за себе, за всіх, кого колись любила.
Коли сил уже не лишилося, а лід здавався надгробною плитою — її витягли. Це був Андрій. Новий учень, недавно переведений із Львова. Красивий, розумний, стриманий. Дівчата з нього звихали. А він — простягнув руку Оленці.
— Ходім. Ти замерзнеш. Моя мама лікар, вона допоможе.
Він забрав і собаку. Обох прихистив. А наступного дня увійшов до класу разом із Оленкою. Аліна кинулася до нього:
— Ти що, серйозно?! Вона ж убога!
— Убогою буває лише душа, — спокійно відповів він. — Її не сховаєш за одягом чи косметикою. Чим більше ховаєш, тим сильніше видно.
Аліна зблідла й втекла. У класі запанувала тиша. А Оленка вперше відчула, що більш не сама. У неї тепер був друг. І собака Ласка, яку вона врятувала. А головне — шанс. Шанс на нове життя.