Отут, як бездомну собаку
— Дівчино, ваш телефон упав! Зачекайте! — гукнув незнайомець, перекривши шум дощу.
Оксана йшла порожніми вулицями Львова, не помічаючи холодних крапель, що змивали сльози з її обличчя. Вона обернулася, дивилася на чоловіка зі спустошеним поглядом і зморщила брови.
— Це ваш? — запитав він, простягаючи мокрий телефон з тріснутим екраном.
— Мій… — ледве чутно відповіла Оксана, голос тремтів від холоду та болю.
— Чому ви сама під таким дощем? Без парасольки, промокли наскрізь! Захворієте! — у його голосі була щира тривога.
Чоловік не видавався нав’язливим, і Оксана, піддавшись внутрішньому пориву, пішла за ним під навіс крамниці. Вони зайшли в невелику кав’ярню на розі, щоб зігрітися чашкою чаю.
— Я Богдан, — представився він, усміхнувшись. — А ви?
— Оксана… — тихо відповіла вона, опустивши очі.
— Що змусило вас блукати самотньою в таку погоду? Навіть собаку в такий злива вітрають додому.
— А мене… мене вигнали, як бездомну собаку, — вирвалося в Оксани, і голос перервався від сліз.
Спогади нахлинули, наче шторм. Серце стиснулося від болю, який вона так силкувалася приховати. Оксана ніколи не думала, що її життя, яке вона так наполегливо будувала, розіб’ється в одну мить. Вона з Дмитром пройшли через усе: купили будиночок під Львовом, відкрили невелику пекарню, мріяли про дітей. Оксана занурилася у роботу, піднімалася кар’єрними сходами, забуваючи про себе. А сьогодні Дмитро підняв на неї руку. Вона схопила пальто та вибігла з дому під холодний дощ.
З собою — лише паспорт, банківська картка та телефон, який теледьки працював.
— Ваш телефон зовсім мокрий, — помітив Богдан, намагаючись змінити тему.
Оксана раптом усвідомила, що їй нікуди йти. Чуже місто, ні друзів, ні рідних. Вона залишилася одна, наче у порожнечі. Сльози бігли з очей, і вперше за багато років вона дозволила собі розплакатися.
— Через телефон плачете? Я можу його полагодити, — м’яко сказав Богдан, намагаючись втішити її.
— Та що вам до мене? Ми навіть не знайомі! — спалахнула Оксана, але в її голосі було більше розпачу, ніж злості.
— Не сердьтеся, просто… побачив вас, зрозумів, що щось не так. Хотів допомогти, — спокійно відповів він.
Оксана глибоко зітхнула, намагаючись заспокоїтися, і вирішила розповісти свою історію цьому випадковому прохожому.
— Я приїхала сюди дванадцять років тому з Чернігова. Батьки там залишилися, зв’язок із ними майже втрачений. Усі ці роки я жила роботою. Друзів нема — не було часу їх заводити. Кожна хвилина йшла на проекти, на пекарню, на мрії про майбутнє. Я думала, це правильно. А сьогодні… Дмитро прийшов додому злий. Я покликала його вечеряти, а він почав кричати, що я не купила його улюбленого вина. Я навмисне не купила — він і так забагато п’є. Я мовчала, щоб не сваритися, але він… він вдарив мене. Ребро болить, навіть дихати важко.
— Я розумію вас, — тихо сказав Богдан. — Моя сестра жила з таким же чоловіком. Я знаю, як вам важко. Дозвольте допомогти.
— Нащо вам мої біди? — втомлено відповіла Оксана. — Це не вперше. Поживу кілька днів у подруги, потім повернуся. Він сам зателефонує, вибачиться. Як завжди.
— Але ваш телефон не працює, — зауважив Богдан.
— Тоді сама піду просити вибачення, — гірко посміхнулася вона. — Бо що мені ще робити? Іншого виходу немає.
— А може, це знак? — раптом сказав він. — Знак, що пора все змінити. Почати нове життя.
Оксана задумалася. Думка про нове життя не раз спадала їй на серце, але страх завжди зупиняв. Занадто багато було вкладено в ці роки, занадто багато втрачено. Але зараз, під шум дощу, слова Богдана звучали як порятунок.
— Давайте я відвезу вас в одне місце, — запропонував він. — Там безпечно, зможете залишитися, скільки потрібно. Телефон полагоджу, привезу. А потім вирішите, як жити далі. Ідете?
— Дякую… — тихо сказала Оксана, вперше за вечір відчувши полегшення.
Вона видихнула, ніби з плечей звалився важкий камінь. Вперше за довгі роки хтось узяв її турботи на себе. Вона заслужила передишку, хоч на кілька днів, після усіх цих років безкінечної гонитви.