Я була старшою в багатодітній родині, що жила в маленькому селі під Житомиром. На мої плечі звалився тягар догляду за молодшими братами й сестрами. Годувала їх, лікувала від застуд, водила до школи та дитсадка. Батьки ніколи не питали, чи хочу я цього — просто наказували: «Треба!» — і крапка.
Друзів майже не було. Час на них не лишався, а однолітки глузували, кличучи мене «нянькою» та «плаксою». Їхні слова пекли серце, і я часто плакала, ховаючись у коморі. Батько, побачивши сльози, хапався за ремінь. «Викухую з тебе дурість!» — кричав він, і кожен удар болів не тільки в тілі, а й у душі.
Дитинства в мене не було. Після дев’ятого класу батьки вирішили, що я маю стати кухарем — щоб родина завжди була ситою. Мене віддали до місцевого училища, навіть не запитавши моєї думки. Я підкорилася, як завжди, стиснувши зуби.
Через три роки я влаштувалася в невелику їдальню у місті. Батько вимагав, щоб я носила їжу додому, але я відмовлялася. Матір одразу накинулася з докорами: «Егоїстка! Через тебе вся родина голодує!» Мою першу зарплату вони забрали без розмов. Отримавши другу, я зібрала речі й втекла. Купила квиток на перший потяг, не думаючи, куди він іде. Головне — вирватися з цього пекла. Я знала: якщо залишуся, моє життя буде зруйноване.
Було важко. Бралася за будь-яку роботу: мила сходи, підмітала вулиці, поки не влаштувалася помічницею на кухні в кав’ярні. Лише через роки мені дозволили готувати. Я берегла кожну копійку, навіть коли зарплата зросла. Мрія про власну квартиру, де я сама буду господинею своєї долі, не давала здаватися. Жила я у літньої жінки, Надії Олексіївни, яка стала мені ріднішою за рідних. Вона брала за житло чисто символічну плату, а я допомагала їй по господарству. Кожен вечір вона зустрічала мене гарячим чаєм із м’ятою та свіжими пампушками. У ті хвилини я відчувала себе справді щасливою.
Незабаром я зустріла Максима, мого майбутнього чоловіка. Весілля не влаштовували — просто розписалися у ЗАГСі. Я переїхала до його батьків, а через рік народила доньку, потім сина. Життя, здавалося, налагодилося, але тіні минулого не відпускали. Батьки почали снитися вночі — їхні суворі обличчя, їхній крик. Я розповіла про це Максимові, і ми вирішили поїхати до них. Хотіла помиритися, показати онуків, налагодити зв’язок. Накупила повні сумки гостинців — цукерки, фрукти, ковбасу — і готувалася до зустрічі з трепетом та надією.
Але коли я переступила поріг рідного дому, мене зустріли не обійми, а прокльони. Батьки накинулися з образами, а тато навіть замахнувся кулаком. Мої брати спились, молодша сестра зв’язалася з поганою компанією. Ніхто навіть не глянув на моїх дітей, не запитав, як я жила ці роки. Матір захлопнула двері перед моїм носом, скрикнувши: «Зраднице!» Я стояла, приголомшена, стискаючи ручки важких сумок. Можливо, хтось назве мене дріб’язковою, але я розвернулася, забрала гостинці та пішла. Назавжди. Навіть на їхні похорони не повернуся.