Розбиті мрії та новорічне диво
Софія зустрічалася з Дмитром більше року. Їхні побачення були настільки рідкими, що їх можна було відзначати в календарі червоною ручкою, як свята. Він жив у Києві, а в маленьке містечко під Житомиром приїжджав лише у справах своєї компанії. Вони будували грандіозні плани на майбутнє, і цього Нового року мали вирішити, хто до кого переїжджає. Але раптом задзвонив телефон. Софія здригнулася від несподіванки — дзвонив Дмитро!
— Привіт, коханий, — промовила вона, намагаючись звучати ніжно, незважаючи на халепий день.
Але в трубці пролунав різкий жіночий голос:
— Ну, вітаю, розлучнице!
Софія завмерла, не в змозі вимовити й слова.
Цей передноворічний день йшов не так, як треба. Вранці подзвонили з офісу й вимагали терміново приїхати для підписання контракту з іноземними партнерами. Ніхто не цікавився планами Софії, яка записалася до перукарки зранку. Генеральний директор грівся десь на пляжах, а вона, насупившись, пробурмотіла кілька гарних слів, викликала таксі та поїхала до офісу.
Виходячи з бізнес-центру, вона згадала, що мала забрати сукню у подруги Оксани, яка підробляла швачкою. Сукню, куплену для новорічної ночі, раптом було, мов на мішок. Софія воліла думати, що схудла, а не що тканина виявилася поганою. Вона набрала подругу:
— Оксано, вибач, зовсім забула про сукню!
— Софіє, де ти була? Я годину намагалася тобі додзвонитися! — кричала Оксана крізь шум вокзалу.
— Це все наш директор, — зітхнула Софія. — Ну як сукня? Я заїду?
— Софіє, пробач, — голос Оксани задрижав. — Ми вже на вокзалі, поїзд через півгодини.
Софія опустила телефон, відчуваючи, як надії руйнуються. «Ну добре, — подумала вона, — без сукні, без зачіски, але Новий рік же! Скоро приїде Дмитро, і ми проведемо цю ніч разом. Усе не так уже й погано».
Софія, попри свої двадцять шість років, залишалася романтичною натурою, яка вірить у чудеса. Навіть після жахливого дня вона сподівалася, що новорічна ніч подарує їй чарівність.
Коли телефон задзвонив знову, вона здригнулася, занурена у мрії. Побачивши ім’я Дмитра, вона набрала повітря, щоб говорити бадьоро.
— Привіт, коханий, — почала вона.
— Ну, вітаю, розлучнице! — перервав її жіночий голос. — Думала, він кине сім’ю заради тебе? Забудь його номер, або пошкодуєш!
Трубка замовкла, а в голові Софії закрутився вихор. Рідкі зустрічі, мовчання по вихідним, дивні випадкові фрази Дмитра — усе склалося в похмуру картину. Вона повільно поплелася до зупинки, прислонилася до ліхтаря й дивилася в нікуди. «Розлучниця» — це слово вражало, наче молот. Її світ розсипався в одну мить. Старий рік ішов, забираючи з собою все, у що вона вірила.
— Дівчино, з вами все гаразд? — гучний голос вирвав її із заціпеніння. Перед нею стояв чоловік з густою бородою, у червоній шубі з білим коміром.
— Ні, — прошепотіла Софія, ледь стримуючи сльози. — А ви хто?
— Дід Мороз, хто ж ще! — посміхнувся він. — Ходімо до машини, замерзнеш же!
Він підхопив її під руку й повів до авто. Софія, вражена, не встигла заперечити. Машина рушила, а вона, отямившись, закричала:
— Зупиніться! Куди ви мене везете? Відпустіть!
Водій слухняно з’їхав на узбіччя й обернувся до неї:
— Я хотів допомогти. Їхав у кафе, чаю гарячого пригостити. Ти стояла на морозі, сама не своя. Скоро Новий рік, а я, знаєш, ніби як Дід Мороз.
Остання фраза звучала несміливо, але несподівано для себе Софія розсміялася. Сміх вирвався сам із себе, змиваючи біль цього дня: зіпсовану сукню, зірвану зачіску, зраду Дмитра й цього дивного «Діда Мороза».
— Вибачте, — вимовила вона крізь сльози сміху.
— Нічого, — усміхнувся чоловік. — Старий рік іде, забираючи все погане. Усе налагодиться. Ось, наприклад, мій найкращий друг сьогодні відмовився святкувати разом. П’ятнадцять років традиції — коту під хвіст! Все через його нову дружину.
Софія раптом відчула полегшення. Може, переохолодження, а може, ця зустріч, але важкість із душі спала.
— На вас, мабуть, чекають, — сказав чоловік, заводячи машину. — Куди відвезти?
— А мені нікуди, — сумно посміхнулася вона. — Вдома нікого, сукню не забрала, зачіску не зробила. Вільна, як вітер. Навіть не знаю, що робити.
— Тоді зустрінемо Новий рік разом? Знаю одне затишне кафе, обіцяють чарівний вечір.
— Я не проти, тільки заїду перевдягнутися, — відповіла Софія. Їй не хотілося лишатися самій цієї ночі.
Вдома вона швидко змінила промоклий одяг, повернулаВони зустріли Новий рік у теплій атмосфері, сміючись над смішними історіями, а опівночі, коли куранти пробили дванадцять, Іван ніжно взяв Софію за руку, і вона зрозуміла, що диво справді трапляється.