Ося світова сім’я, а тепер новий дім
— Приїжджайте до мене в село з чоловіком! — запросила мати Наталю.
— Обов’язково, мамо, приїдемо, — відповіла Наталя, приховуючи втому в голосі. — Оля здасть іспити, і всі разом прибуваємо. Андрій теж хоче. Раніше він до своїх у село їздив, а як їх не стало — ні ногою!
— Як так? — здивувалася мати. — У нього ж там брати, сестри…
— Він не любить про це говорити, — тихо промовила Наталя. — На могили батьків їздимо, але на день, до родичів не заходимо. Андрій допомагав своїм, а після їх смерті закрився від того, що почалося…
— Наталю, чому ти все на собі тягнеш? — обурилася мати. — Що це за чоловік? Здоровий мужик, а ти його жалієш. Про себе подбай! Він у тебе тільки сміття виносить…
— Мамо, ми вже про це говорили. Нічого я не тягну. Любимо один одного, і гроші він заробляє.
— Та не про гроші мова! По господарству він тобі не допомагає!
— А що допомагати? Хата у нас маленька. Прийшов, на ліжко ліг. Робити нічого.
— А іншу коли купите? Дві кімнатки — і все!
— Не знаю, — зі зітханням відповіла Наталя. — Хотіли, гроші збирали, а тепер думаємо…
Оля після школи збиралася вступати до коледжу, а через рік — випускний. Наталі тужилося за селом. Місто видавалося чужим, скільки б там не жила. Вийдеш на вулицю — лише бабусі на лавках, шепочуться, кожного обговорюють. У селі теж є пліткарки, але там повітря рідне.
— Приїжджайте в гості, — наполягала мати.
— Приїдемо, як Оля іспити здасть. Андрій теж поїде. Раніше він кожне літо до своїх їздив, але після смерті батьків перестав. Навіть слухати про них не хоче.
— Як так? У нього ж родичі, могили…
— Не нагадуй йому про це, мамо. Він на могили їздить, але швидко, без зустрічей з родичами. Вони всі посварилися.
Андрій був молодшим у родині. Кожну відпустку проводив у селі під Житомиром, допомагав батькам: хату лагодив, комору збудував, батькові інструменти купував. Батьки давали гроші, але він часто докладав свої. Коли їх не стало, брати одразу розтягли все цінне. Інструменти забрали, сказавши: «Тобі в місті вони не потрібні». З хати зникли речі, які Андрій хотів взяти на пам’ять. Навіть старий сервант спорожнів.
Залишився лише набір нікельованих ложок, виделок і ножів — десятки предметів у потемнілій скриньці. Ніхто на них не позарився. Андрій привіз їх додому. Наталя промовчала — це була пам’ять про його батьків.
— А хату? Її ж треба було ділити, — запитала мати.
— Ні. Племінник із сім’єю вже в’їхав. Є заповіт. Андрій приїхав, сперечатися не став, але після цього там мало не до бійки дійшло. Тепер вони в одному селі, як вороги.
— А ложки? Так і лежать темні?
— Я їх відчистила. Андрій був щасливий, як дитина. Каже, такими їх тільки в дитинстві бачив. Хтось подарував батькам, а вони берегли, не користувалися…
У селі у тещі було тихо і затишно. Андрій пройшовся подвір’ям, прикинув, що треба зробити. Ніхто не ліз із порадами, як його брати, які тільки командували, а самі нічого не робили.
— Наталю, а може, паркан поставимо? Теща не проти? У нас гроші є, не будемо в неї брати, — запитав Андрій перед сном.
— Запитаю про паркан.
— Там і з літньою кухнею багато роботи. І ще дещо…
— І на ліжку лежати не будеш? — посміхнулася Наталя.
— Це не місто. Свій дім — інша справа.
Теща зраділа, що зятя взявся за паркан. Вона й не сподівалася на таке, думала, старого вистачить. А коли він почав ремонтувати літню кухню, розцвіла від щастя.
— Нащо вам хату купувати? Ось же готова, недалеко від міста. Мені недовго лишилося, я слабка…
— Мамо, у нас Оля. Працювати треба.
— Оля велика, серйозна. Весь час із книгами. Її й одну не страшно залишити. Місто поруч, їздити можна щодня. Робота знайдеться. Новий фермер добре платить, техніки у нього повно — теплиці, поля…
— Не знаю. Це великий крок.
— Дім у мене просторий, заважати не буду. Мені багато не треба. Окрім тебе, у мене нікого. Племінниця тільки за грішми забігає.
— За грішми?
— Грядку прополола, звісно, не безкоштовно. Я не просила, але заплатила. У дім не пускаю, а вона б рада. Ти її знаєш — що погано лежить, те пропадає. Вона запропонувала оформити догляд за мною, щоб їй платили. Але я не зовсім безпомічна, і вік не той. Ти ж приїжджаєш. Шкода, Андрій рідко бував. Забираю всі слова про нього назад. Не поспішаю вас, думайте про переїзд.
— Тіто, звідки в тебе паркан? Ти ж скиглила, що пенсії не вистачає! Шкодуєш мені грошей за допомогу? — почувся голос племінниці Іри.
— Ось і вона, легка на згадку… — зітхнула мати.
— Я сама поговорю, — різко— Тепер це наш дім, і я більше не дозволю тобі тут відчитувати, — твердо сказала Наталя, закриваючи двері перед носом у здивованої Іри.