Рани зради
Соломія закінчила мити посуду, коли телефон розірвав тишу кухні в невеличкому містечку під Харковом. Витерши руки рушником, вона підняла трубку.
— Соломійко, вітання, рідненька! — розлився медовий голос тітки Марії.
— Добрий вечір, — стримано відповіла Соломія.
— Кохана, мій син переїжджає до Харкова, йому б десь пожити. Може, візьмеш його до себе? — лагідно промовила тітка.
— Ні! Не візьму! Розбирайтеся самі! — різко відрізала Соломія, відчуваючи, як кров приливає до обличчя.
— Як так… Ми ж родичі, — збентежено пробормотала Марія.
— Після того, що ви зробили, я вас не хочу знати! — чітко пролунало у відповідь.
— Про що ти? Що я зробила? — у голосі тітки пролунала паніка.
— Соломійко, ти ж не відмовиш, так? — голос Марії звучав натякнуто, ніби вона мала на увазі послугу, а не прохання.
Соломія стояла біля вікна, стискаючи кулаки. Такі розмови повторювалися занадто часто. Їй знову доведеться ламати свої плани заради «родини».
— Що трапилося? — спитала вона, вже передчуваючи відповідь.
— Племінниці твоїй потрібна математика! — затараторила Марія. — Скоро іспити, а вчитель суворий, двійки роздає. Ти ж у нас розумниця, підтягнеш дівчинку, так?
Соломія скрипнула зубами. Вона вже безкоштовно займалася з чотирма дітьми родичів. Але відмовити не могла — так її виховали.
— Гаразд, — видихнула вона, ненавидячи себе за слабкість.
У їхній родині допомагати рідним було святим правилом. Батьки Соломії з дитинства вчили, що родина — це опора, що своїх не кидають. Вони не шкодували ні часу, ні грошей. Якщо родичам потрібна була допомога, вони завжди відгукувалися.
— Колись і нам допоможуть, — твердила мати.
Соломія вірила.
Її батьки не були багатіями, але мали невеликий магазин. Жили скромно, але стабільно. Цього вистачало, щоб стати «спонсорами» для всієї родини. Хтось приїжджав до Харкова і жив у них, економлячи на готелі. Комусь були потрібні гроші — брали в них, обіцяючи повернути, але борги розчинялися в повітрі. Якщо треба було влаштувати родича на роботу, йшли до батька.
Соломія теж не стояла осторонь. Після університету вона стала безкоштовним репетитором для небожат, двоюрідних братів і далеких родичів. Роками вона витрачала вечори на їхніх дітей, жертвуючи власним часом. Вона була впевнена: якщо їхній родині знадобиться допомога, родичі відповість тим самим.
Ця віра розбилася на дрібні шматки.
— Ви впевнені? — голос Соломії тремтів, пальці впилися в край столу.
Лікар дивився на неї зі співчуттям, звикши повідомляти такі новини.
— Ми перевірили кілька разів, — тихо сказав він. — Лікування потрібно розпочинати негайно.
Соломія кивнула, відчуваючи, як підлога йде з-під ніг. Думка, що вони не самі, була єдиною соломинкою в цьому кошмарі.
У домі панувала мертва тиша. Батько сидів, упершись поглядом у стіну. Мати метушилася по кімнаті, стискаючи телефон, але так і не наважилася подзвонити. Соломія дивилася на них і розуміла: вони не мають права здатися.
— Ми впораємося, — сказала вона, розриваючи тишу. — Нас багато. Ми вистоїмо.
Батько важко зітхнув.
— А гроші? Це занадто дорого…
— Гроші знайдемо, — відрізала мати.
Вони почали шукати. Продали все: квартиру Соломії, машину, прикраси, навіть меблі. Батьки вивели всі заощадження з бізнесу. Але грошей не вистачало. Тоді вони зробили те, що здавалося природним: звернулися до родичів, яким стільки років допомагали.
— Рідні, у нас біда, — голос матері тремтів. — Потрібна допомога. Будь-яка сума, хто скільки може.
У відповідь — тиша, а потім ухильні зітхання.
— Тримайтеся, — кинула одна тітка. — Ми б допомогли, але самі ледве кінці з кінцями зводимо…
— Ох, як шкода, — підхопив дядько. — У нас ремонт, у боргах по вуха…
— Я б дала, але гроші на депозиті, не зняти, — байфливо повідомила двоюрідна сестра.
Соломія слухала і не вірила. Ті, хто роками брав у них гроші, жив у їхньому домі, користувався їхніми зв’язками, тепер не могли дати навіть тисячі.
Відгукнувся лише один далекий родич. Він переказав невелику суму, вибачаючись, що не більше. Соломія знала, що для нього це багато, і була вдячна.
— Дякую, — сказала вона, стримуючи сльози.
Після цього вона вимкнула телефон і стиснула кулаки. Вони впораються. Навіть якщо ніхто в них не вірить.
Довелося брати кредит під заклад батьківської квартири.
— Ми справді це робимо? — голос Соломії тремтів, вона схопилася за голову.
— У нас немає вибору, — втомлено відповіла мати.
Вони сиділи на кухні серед купки паперів, рахунків і розрахунків. За вікном темніло, але світло ніхто не вмикав — економиВони знайшли силу в собі, а не в тих, хто колись був поруч.