Оксана домивала посуду, коли телефон прорвав тишу кухні у невеликому містечку під Харковом. Витерши руки на рушник, вона підняла слухавку.
— Оксанко, привіт, серденько! — задзвенів солодкий голіт тітки Марії.
— Добрий вечір, — стримано відповіла Оксана.
— Коханенька, мій син до Харкова переїжджає, може, його прихистиш? — м’яко заспівала тітка.
— Ні! Не пущу! Розбирайтеся самі! — різко відрізала Оксана, відчуваючи, як кров ударила до обличчя.
— Як же так… Ми ж рідня, — зніяковіло пробурмотіла Марія.
— Після того, що ви зробили, я вас не знаю! — чітко пролунало у відповідь.
— Про що ти? Що я зробила? — у голосі почулася паніка.
— Оксанко, ти ж не відмовиш, правда? — голос був настільки солодким, наче вона робила ласку, а не просила про допомогу.
Оксана стояла біля вікна, стиснувши кулаки. Такі розмови повторювалися занадто часто. Їй знову доведеться ламати свої плани заради «сім’ї».
— Що трапилося? — заспитала вона, вже відчуваючи відповідь.
— Племінниці твоїй математика потрібна! — затараторила Марія. — Екзамени незабаром, а вчитель суворий, двійки ставить. Ти ж у нас розумниця, підтягнеш дівчинку, так?
Оксана скрипнула зубами. Вона вже безкоштовно займалася з чотиріма дітьми родичів. Але відмовити не можна — так її виховали.
— Гаразд, — видихнула вона, ненавидячи себе за слабкість.
У їхній родині допомагати рідним було святим правилом. Батьки з дитинства вмовляли, що родина — це опора, що своїх не кидають. Вони не шкодували ні часу, ні грошей. Якщо комусь із родичів була потрібна допомога, вони завжди відгукувалися.
— Колись і нам допоможуть, — твердила мати.
Оксана вірила.
Її батьки не були багатіями, але тримали невеликий крамничку. Жили скромно, але стабільно. Цього вистачало, щоб стати «спонсорами» для всієї родини. Хтось приїжджав до Харкова й жив у них, заощаджуючи на готелі. Комусь потрібні були гроші — брали в них, обіцяючи повернути, а борги розчинялися у повітрі. Якщо треба було влаштувати родича на роботу, йшли до батька.
Оксана теж не стояла осторонь. Після університету вона стала безкоштовним репетитором для племінників, двоюрідних братів і далеких родичів. Роками вона витрачала вечори на їхніх дітей, жертвуючи своїм часом. Вона була впевнена: якщо їхній родині знадобиться допомога, рідня відповість тим самим.
Ця віра розбилася на дрібні шматочки.
— Ви впевнені? — голос Оксани затремтів, пальці впилися в край столу.
Лікар дивився на неї зі співчуттям, звиклий до таких новин.
— Ми перевіряли кілька разів, — тихо сказав він. — Лікування треба починати негайно.
Оксана кивнула, відчуваючи, як підлога йде з-під ніг. Думка, що вони не самі, була єдиною надією у цьому кошмарі.
У домі стояла мертва тиша. Батько сидів, втупившись у стіну. Мати метушилася по кімнаті, стискаючи телефон, але так і не набралася сміливості подзвонити. Оксана дивилася на них і розуміла: вони не мають права здатися.
— Ми впораємося, — сказала вона, роздираючи тишу. — Нас багато. Ми вистоїмо.
Батько важко зітхнув.
— А гроші? Це занадто дорого…
— Гроші знайдемо, — різко відповіла мати.
Вони почали шукати. Продали все: квартиру Оксани, машину, прикраси, навіть меблі. Батьки вивели всі заощадження з бізнесу. Але грошей не вистачало. Тоді вони зробили те, що здавалося природним: звернулися до родичів, яким стільки років допомагали.
— Рідні, у нас біда, — голос матері тіпався. — Потрібна допомога. Будь-яка сума, хто скільки зможе.
У відповідь — тиша, а потім ухильні зітхання.
— Тримайтеся, — кинула одна тітка. — Ми б допомогли, але самі ледве зводимо кінці з кінцями…
— Ох, як шкода, — підхопив дядько. — У нас ремонт, у боргах по вуха…
— Я б дала, але гроші на вкладі, не зняти, — байдуже відповіла двоюрідна сестра.
Оксана слухала й не вірила. Ті, хто роками брав у них гроші, жив у їхньому домі, користувався їхніми зв’язками, тепер не могли дати навіть тисячу.
Відгукнувся лише один далекий родич. Він переказав невелику суму, вибачаючись, що більше не може. Оксана знала, що для нього це багато, і була вдячна.
— Дякую, — сказала вона, стримуючи сльози.
Після цього вона вимкнула телефон і зціпила кулаки. Вони впораються. Навіть якщо ніхто у них не вірить.
Довелося брати кредит під заставу батькової квартири.
— Ми справді це робимо? — голос Оксани тремтів, вона схопилася за голову.
— У нас немає вибору, — втомлено відповіла мати.
Вони сиділи на кухні серед купи паперів, рахунків і розрахунків. За вікном смеркало, але світло не вмикали — економили.
— Якщо не виплатимо, втратимо всеОксана мовчки дивилася на вікно, розуміючи, що іноді родину обирають, а не отримують від народження.