**Щоденник Лариси**
“Навіщо ти возишся з цією дівчинкою? Вона ж тобі не рідна!”
Це історія, яку я розповідаю вперше. Вона правдива, як біль у грудях. І знайома багатьом, хто переживав подібне.
Я вийшла заміж вдруге. Перший чоловік, Михайло, загинув трагічно — не впорався з керуванням мотоцикла. Мені було двадцять п’ять, донечці Софійці — ледве два. Ми тільки починали життя, облаштовували домівку. На мені висів кредит за квартиру, я була у декреті, без роботи та підтримки. Батьки Михайла пішли з життя ще раніше, мої ж жили в селі під Харковом — ледве виживали.
Та несподівано поряд виявився Іван — друг покійного чоловіка. Він приходив до нас, носив Софійці солодощі та іграшки, допомагав по господарству. Спочатку я дивилася на нього зі сторони — ще не загоїлася рана. Але потім звикла. Він став близьким. Не знаю, хто мене осудить, але серце тягнеться до тепла. Михайла я не забуду ніколи — він живе в нашій доньці. Але життя триває.
За рік ми з Іваном одружилися. Його родина не схвалила. Мати, Надія Степанівна, відразу сказала: “Нам не потрібна жінка з дитиною”. Але Іван наполіг. Ми переїхали до їхнього будинку на околиці Києва, з городом та садом. А мою квартиру вирішили здавати — для додаткового доходу.
Я погодилася. Наївно вірила, що тепер буде родинна теплота. Насправді… З перших днів свекруха почала командувати: “Помий, прибери, звари, прополи”. На Софійку вона й не дивилася — наче дитини не існувало. Ні “привіт”, ні “як справи”. Навіть імені не вимовляла. Донька почувалася тут тінню.
Я працювала від ранку до ночі — і вдома, і в городі. Спина боліла, руки в мозолях. А свекруха завжди була незадоволена. Та одного дня я почула розмову, яку не забуду ніколи:
— Навіщо ти піклуєшся про цю дівчинку? — питала вона сина. — Вона тобі не рідна! Гроші на неї витрачаєш. Народиш свою дитину — от тоді й буде щастя.
— Мамо, — відрізав Іван, — це моя родина. Вирішувати мені.
Я вдала, що не чула. Але болісні слова впилися в серце.
Потім народився син — Юрко. Справжня копія Івана! Очі, ніс, навіть посмішка. Тут свекруха ожила. Весь день крутилася біля онука. А Софійку, як і раніше, відштовхувала: “Не чіпай”, “Не підходь”, “Відійди від брата”. Одного разу вона так рвонула доньку, що та впала. Я не витримала.
— Годі! — крикнула я. — Вона не сміття і не помилка! Це моя дитина, і ви будете її поважати!
Ми наговорили одне одному багато жорстокого. Та після цього свекруха замовкла. Хоч би не ображала доньку. Але любові так і не знайшлося.
А недавно трапилося ще одне. Іван відпочивав у вихідний, лежав на дивані. Мені подзвонили зі школи: Софійка потягнула ногу на фізкультурі, її забрали в лікарню. Я кинулася до чоловіка:
— Поїдемо! Донька травмувалася!
Він лише махнув рукою:
— Це не моя дитина. Навіщо мені витрачати вихідний? Нехай полежить, пройде.
Мені стало страшно. Нудотно. Я зібрала Юрка і вибігла на вулицю. Сусід, який підробляв таксистом, підвіз нас до лікарні. Дякувати Богу, лише вивих. Лікування — і додому.
Але додому — до моїх батьків. Я подзвонила квартирантам і попросила звільнити моє житло. За тиждень ми переїжджаємо.
Ввечері задзвонив Іван:
— Де ви? Що сталося?
Я відповіла спокійно:
— Ми більше не повернемося. У мене двоє дітей. Якщо навчишся любити їх обох — приходь. Але тільки до МОЄЇ домівки.
Він промовчав. І положив слухавку.
Що він вирішить — не знаю. Але я знаю одне: краще бути самій, ніж жити з тим, хто не бачить у моїй дитині людини.