До сліз… МАМА
Мамі — сімдесят три. Невеличка, зігнута, з вічно зайнятими руками та поглядом, у якому втома переплітається з теплом. Вона подає мені пакет і сором’язливо посміхається:
— Тут груші, Марічко. Не дуже гарні, але свої. Без хімії. Ти ж любиш, так? Візьми, будь ласка.
Я беру. Звісно беру. І ряжанку теж беру, бо мама завжди «випадково залишає одну баночку», якщо знає, що я заїду.
— Ти ж не відразу їдеш, ще повечеряєш з нами пару разів… — додає вона тихо, майже з надією.
Я сідаю в авто. Заводжу двигун.
Знову кудись їду. Знову тікаю. Робота, зустрічі, справи, міста, годинники, мета… Усе важливе, усе термінове. Заїжджаю до мами лише тоді, коли вже все зроблено — між кавою з подругами та сеансом масажу, між презентацією та перельотом.
Приїжджаю не з порожніми руками — везу їй рибу, сир, солодощі. Питаю, як у них з батьком справи. Слухаю неуважно, перебиваю, іноді навіть глузливо — мовляв, ну які в них у їхньому віці справи? Живу паралельно.
Мама обов’язково скаже, що я «вічно роздягнена», що горло трена берегти, що кашель через «розстібнуту куртку», і що працюю я занадто багато. Вона повторить, що життя — так, важке, і що все розуміє, і нічого страшного, що я буваю нечасто.
А живемо ми у сорока кілометрах одне від одного.
Я дзвоню їй майже щодня. Вона розповідає неспішно, детально:
— На ринку помідори подорожчали. А у сестри твоїй у селі все важко, сама тягне господарство. Петрушку після дощу знову різати треба. А кіт наш, Барсік, око розбив, не зрозуміємо, де гуляв…
Я слухаю. Іноді — лише з ввічливості.
Мені здається, що в її житті нічого важливого не відбувається.
Я дратуюсь, коли вона скаржиться на серце, а до лікаря йти не хоче. А я-то що можу? Я ж не лікар! Я й так кажу: «Мамо, ну будь ласка, сходи! Ну я ж не знаю, що тобі пити!»
А вона раптом зовсім інакше, тихо:
— А кому ж ще пожалітися, донечко, як не тобі?..
І у мене завмирають пальці на трубці.
Бо це правда. Бо я — її людина. Єдина справді рідна.
І ось я, забувши все на світі, зриваюся. Несусь до неї. Без попередження. Без плану. Просто тому що треба.
А вона — ніби чекала. Вже на порозі з рушником. Вже смажить рибу. Тато ріже кавун, дістає пляшку домашнього вина:
— Молоде. Тільки що перебродило, — каже він із гордістю.
Я від вина відмовляюсь — за кермом. Він киває, наливає собі сам. Ми сміємося. Гучно, від щирого серця.
Мені холодно. Я вкриваюся маминою теплою кофтою. Вона одразу ж кидається вмикати духовку:
— Зараз нагріємо кухню, щоб не мерзла.
І я знову маленька. Знову — та дівчинка, у якої все добре. Яку люблять. Яку годують вечерею. Ради її гріють повітря у кімнаті.
Усе смачне. Усе тепло. Усе — по-справжньому.
Мамо, любима, рідна…
Тільки живи.
Довго. Дуже довго.
Бо я не знаю, як це — жити, не чуючи твоє у трубці.
Бо я не знаю, як це — без твоєї кухні, де ти завжди робиш мені тепло.
Бо що б не відбувалося у світі — у мене має бути точка опори. І цією точкою завжди була ти.
Мамо.
Просто будь…