П’ятнадцять років разом. Звичайна родина з Харкова: Тарас і Оксана, двоє дітей — Денис і Софія. Міцні, щирі, з гарною репутацією серед друзів. Всі казали, що вони — ідеальне подружжя. Жили дружно, без скандалів, поважали одне одного. Здавалося, щастя назавжди оселилося в їхньому домі.
Тарас був жартівником від природи. Його пристрасть — розіграші. Та не невинні, а такі, що аж волосся здіймалося.
Міг завернути пластилін у цукеркову обгортку — такого ж кольору й форми. Або напхати печиво зубною пастою. Обожнював наливати соєвий соус у пляшку з-под лимонаду, імітуючи газований напій. Одного разу його жертви, очікуючи ніжного крему в цукерках, натикалися на глиняну масу. Тарас реготав до сліз, інші — не завжди.
— Тарасю, прошу тебе, — благала Оксана. — Хоч ювілей пройде без твоїх витівок.
— Гаразд, клянусь, жодного розіграшу, — обіцяв він у день їхнього весілля.
Дім готувався до гостей. Оксана готувала на кухні, діти прикрашали вітальню. Тарасу дали довгий список продуктів, і він поїхав у супермаркет. Повернувся за дві години. Але біля будинку його чекав сюрприз — хтось зайняв його паркомісце.
Прокурівившись, він кинув записку «порушнику» та припаркувався у дворі. Сумки були важкі, але треба було поспішати — без цих продуктів не буде святкового столу.
Піднявся. Дістає ключ — не повертається. Піт виступив на скронях. Двері відчинилися, і…
Перед ним — незнайома жінка у халаті, з бігуді.
— Ну нарешті! Ми вже весь магазин обдзвонили! Де продукти? — сердито спитала вона.
Тарас остолбенів.
З’явився чоловік жінки — кремезний, добродушний чолов’яга на ім’я Іван.
— Маринко, це, мабуть, доставник.
— Скільки з нас? Де чек? — Марина вже рилася в пакетах.
— Вибачте… — голос Тараса затремтів. — Це ж моя квартира. Вулиця Соборна, 12, квартира 17?
— Так, все вірно. Ми купили її п’ять років тому у жінки з дітьми. Здається, її звали Оксана, а дітей — Денис і Софія.
Тарас ледь не випустив пакети. Серце стиснулося. Він витягнув паспорт, показав прописку. Все правильно — квартира 17.
— Заходьте, подивіться, — запропонувала Марина.
Він увійшов… і опинився в чужому місці. Меблі інші. Стіни перефарбовані. Нічого рідного. Голова закрутилася. Він опустився на стілець. З’явилися діти Марини й Івана — такого ж віку, як його власні. Сміх, голоси, галас. Все це нагадувало кепський сон.
Він дістав телефон. Подзвонив Оксані.
— Оксано… що відбувається? Де ти? Чому в нашій квартирі чужі люди?
— Оксанко, ти йдеш? — почувся чоловічий голос на задньому плані.
— Зараз, коханий! — весело відповіла вона. Потім у трубку: — Вибачте, хто ви?
— Оксано! Це я, Тарас!
— Хто? Тарас? Ти жартуєш? П’ять років тебе не було, і раптом — привіт?
— Які п’ять років?! Я вийшов у магазин на дві години!
— Ти пішов у день ювілею й зник. Жодного слова. Я продала квартиру, сама не впоралась. Діти виросли. У нас інше життя. Я заміжня. Ми живемо в будинку мого чоловіка…
— Почекай! Що ти несеш? — сльози вже душили його. — Це жарт? Галюцинація?
— Ні, Тарасе. Це ти жартував над нами роками. А сьогодні спробував власне ліки…
І тут… у квартиру увійшли діти, Оксана, сусіди, друзі. З реготом і оплесками.
— Сюрприз! — крикнули нараз.
У Тараса підкосились ноги. Він оглянув кімнату — знайомі обличчя. Все, як у виставі.
— Це був розіграш, — пояснила Оксана. — Ми готували його півроку. Хотіли, щоб ти відчув, як це — стати жертвою жартівника.
— Ви… божевільні… — прошепотів він, тремтячими руками шукаючи валер’янку.
— Знайомся, це Іван і Марина. Актори з театру. Відіграли свої ролі ідеально.
— А дверний замок? А дзвінок?
— Іван — майстер на всі руки. Він замінив замок і дзвінок за сценарієм.
— А голос у трубці?
— Мій брат Вітя. Він прикрив рот хусткою, щоб ти не впізнав голос.
Тарас повалився на ліжко, а Оксана турботливо піднесла йому склянку води.
— Мам, — прошепотів Денис, — може, ми перегнули палку?
— Сподіваюся, він тепер зрозуміє, як це — бути об’єктом жартів. Думаю, розіграші припиняться.
І він дійсно зрозумів. Назавжди.