— Леську, може, не поїдеш у цей рейс? Серце мене тривожить… Попроси когось підмінити тебе, — тихо промовила Ганна, намагаючись приховати тремтіння в голосі.
— Це ж добрі гроші, Галю. А нам скоро народжувати, ти ж знаєш. Кожна гривня зараз на вазі золота, — відповів Лесь, міцно обіймаючи дружину та цілуючи у маківки своїх жвавих донечок-близняток — Оленки й Марійки.
Ганна мовчки кивнула. Серце боліло, але розум підказував: сімейний бюджет ледве тримався. Вона витерла сльози, проводжаючи чоловіка поглядом, і прошепотіла, пригортаючись:
— Повертайся швидше… Ми чекатимемо.
Двері за Лесем зачинилися. Ганна зібралася: нагодувала дівчаток, вивела їх на прогулянку. День минув дивно спокійно. Ні капризів, ні істерик — ніби навіть діти відчували щось недобре.
Щовечора о десятій вони з чоловіком дзвонили один одному, як домовилися. Ганна розповідала, як доньки сумували, як вона потихеньку шила на замовлення. Лесь сміявся у трубку й обіцяв: «Завтра вже буду вдома, рибко».
Але додому він так і не повернувся.
На зворотному шляху його вантажівка зіткнулася з іншою машиною, яка вилетіла на зустрічну смугу. Все сталося за мить. Не було ні секунди, щоб ухилитися. Лесь загинув на місці.
Тієї ж ночі пролунав дзвінок. Ганна, ніби уві сні, підняла слухавку — і її світ розвалився.
Вона, хитаючись, дійшла до сусідки — тітки Параски. Попросила придивитися до дітей. Сама впала прямо на порозі. Лікарі ледве встигли — термінове кесарів, важка операція.
Хлопчик народився слабким, недоношеним. Йому бракувало батькової сили, а матері — чоловічої опори.
Ганна назвала сина на честь чоловіка — Лесь. Виписавшись із лікарні, вона перерахувала гроші, що залишилися. Чи вистачить їх на два місяці? А далі — як Бог дасть.
Життя звелося до виживання. Сусідка тітка Параска допомагала, як могла. Родичів поблизу не було. Ганна знову почала шити — спочатку для сусідів, потім, за сарафанним радіо, до неї пішли замовниці.
Доньки пішли до другого класу, маленький Лесик — до садочка. Вони були її надією, її опорою. Але…
Вона любила їх більше. А сина… ні, не ненавиділа — просто не могла дивитися без болю. Він усе більше нагадував загиблого чоловіка. І кожного разу, коли вона бачила його, серце стискалося: не втримала, не зупинила…
Син був тихий, лагідний, уважний. Читав, допомагав, ніколи не скаржився.
А донькам вона купувала сукні, шила лялькам вбрання. Лесикові ж перешивала старі речі.
— Бідний ти мій хлопчисько… При живій матері сиротою ростеш, — часто зітхала тітка Параска, дивлячись, як він миє посуд чи прибирає іграшки сестер.
Час минав. Доньки виросли, вийшли заміж, роз’їхалися. З матір’ю лишився один Лесик.
Він закінчив технікум, влаштувався інженером на цукеркову фабрику в їхньому рідному Вінниці. Ганна почала сліпнути — безсонні ночі, виснажені нерви, роки самотності далися взнаки.
Лесик доглядав за нею як міг. Готував, прасував, водив її за руку по алеї парку. Вона все частіше шептала:
— Пробач мені, сину… Я не заслужила твоєї любові. Живи своїм життям, ти ж молодий…
А він лише посміхався:
— Усе буде, мамо. Буде й дружина, і діти. Встигнеш ще онуками порадіти.
І одного разу вона з’явилася. Скромна, сором’язлива Даринка.
— Мамо, Дарина поживе в нас. У неї нікого немає. Сирота вона, — тихо сказав син.
За три місяці відгуляли весілля. Пріїхали доньки, онуки, зяті — усі разом. Ганна була щаслива, але все частіше посміхалася крізь біль.
Діагноз був страшним — рак. Часу лишилося небагато, і вона знала це.
Але доля подарувала їй ще одну радість — вона встигла побачити свого першого онука.
Пішла вона спокійно, із усмішкою на губах, тримаючи за руку того, кого колись не змогла полюбити.
Молодший син… єдиний… найдорожчий…