Ось адаптована історія:
П’ятнадцять років разом. Звичайна сім’я з Черкас — Тарас та Оксана, двоє дітей — Данило і Марічка. Їх знали як ідеальну пару: щирі, добрі, з міцними родинними зв’язками. Всі заздрили їхній гармонії. Жили вони без гучних скандалів, у повазі й теплі. Здавалося, щастя навіки оселилося в їхньому будинку.
Тарас був жартівником, справжнім майстром розіграшів. Та не з тих невинних, а з таких, від яких волосся могло стати дибки.
Він міг загорнути шматочок пластиліну у цукеркову обгортку — такого самого кольору й форми. Чи начинити печиво зубною пастою. Любив налити соєвий соус у пляшку від «Колокольчика», щоб виглядало як газована вода. Одного разу на солодкому столі його «жертва», чекаючи на ніжний крем у цукерці, отримувала кусок глини. Тарас реготав до сліз, а решта — не завжди.
— Тарасе, будь ласка, — не раз благала Оксана. — Хай хоча б ювілей пройде спокійно. Без твоїх витівок.
— Гаразд, клянусь, жодного жарту, лише свято, — пообіцяв він у день їхнього кришталевого весілля.
Дома готувались до гостей. Оксана стряпала на кухні, діти прикрашали вітальню. Тарасу дали величезний список продуктів, і він вирушив до супермаркету. Повернувся за пару годин. Та біля дому на нього чекав перший сюрприз — хтось припаркувався на його місці.
Трохи посварившись із собою, він кинув записку «порушнику» і припаркувався у дворі. Сумки були важкі, але він поспішав — без цих продуктів стіл не буде готовий.
Піднявся. Виймає ключ — не повертається. Піт виступив на лобі. Дзвінок звучав чужим голосом, не тим, що завжди весело дзижчав. Двері відчинилися, і…
Перед ним — незнайома жінка у халаті і з папільйотами.
— Ну нарешті! Ми вже весь супермаркет обдзвонили! Де продукти? — невдоволено кинула вона.
Тарас остолбенів.
З’явився чоловік жінки — огрядний, добродушний чолов’яга на ім’я Петро.
— Галю, це, мабуть, доставщик.
— Скільки з нас? Де чек? — Галя вже рилася в пакетах.
— Перепрошую… — голос Тараса задрижав. — Адже це моя квартира. Вулиця Садова, 12, квартира 17?
— Так, все вірно. Ми купили її п’ять років тому у жінки з дітьми. Здається, її звали Оксана, а дітей — Данило і Марічка.
Тарас мало не випустив пакети. Серце стиснулося. Він дістав паспорт, показав прописку. Все вірно — квартира 17.
— Заходьте, подивіться, — запропонувала Галя.
Він увійшов… і опинився у незнайомому місці. Меблі не ті. Стіни перефарбовані. Нічого рідного. Голова закрутилася. Він опустився на стілець. З’явились діти Галі — приблизно такого ж віку, як його. Сміх, голоси, галас. Усе це нагадувало лихий сон.
Він дістав телефон. Подзвонив Оксані.
— Оксанко… що відбувається? Де ти? Чому в нашій квартирі чужі люди?
— Оксанко, ти йдеш? — почувся чоловічий голос на тлі.
— Зараз, любий! — весело відгукнулась вона. Потім у трубці: — Хто ви, перепрошую?
— Оксано! Це я, Тарас!
— Хто? Тарас? Ти жартуєш? П’ять років тебе нема, і раптом — привіт?
— Які п’ять років?! Я вийшов у магазин на дві години!
— Ти поїхав у день ювілею і зник. Ні вісточки. Я продала квартиру, сама не впоралась. Діти виросли. У нас інше життя. Я заміжня. Ми живемо у будинку мого чоловіка…
— Постривай! Що ти несеш? — сльози вже давили його. — Це якийсь жарт? Галюцинація?
— Ні, Тарасе. Ти роками жартував над нами. Але сьогодні ти скуштував власне ліки…
І тут… у квартиру увійшли діти, Оксана, сусіди, друзі. З реготом і оплесками.
— Сюрприз! — крикнули в один голос.
У Тараса задрижали коліна. Він оглянув кімнату — знайомі обличчя. Все, як у виставі.
— Це був розіграш, — підтвердила Оксана. — Ми готували його півроку. Хотіли, щоб ти відчув, як це — бути на місці тих, кого ти розігруєш.
— Ви… божевільні… — прошепотів він, тремтячими руками шукаючи валер’янку.
— Познайомся, це Петро і Галя. Актори з драмтеатру. Вони відіграли свої ролі бездоганно.
— А дзвінок? А замок?
— Петро — золоті руки. Він змінив замок і дзвінок. Все — за сценарієм.
— А голос у трубці?
— Мій брат Юрко. Він зав’язав рот хусткою, щоб ти не впізнав голос.
Тарас повалився на ліжко, а Оксана піднесла йому склянку води.
— Мам, — прошепотів Данило, — ми, здається, трішки переборщили?
— Сподіваюся, він нарешті зрозуміє, як це — бути об’єктом жарту. Думаю, тепер розіграші скінчаться.
І він справді зрозумів. Назавжди.