«Я все розумію… але й ти мене зрозумій»: правда, що зруйнувала ілюзії
Того дня Оксана, як завжди, готувала обід — нарізала м’ясо для гуляшу. На кухні пахло цибулею, сковорода тріщала від жиру, а в кімнаті раптом задзвонив телефон. Чоловік — Богдан — підняв слухавку. Його голос був стриманим:
— Агов?
Далі — пауза. Довга. Ніби хтось говорив без перерви, а він просто слухав. Оксана витерла руки об фартух і вийшла з кухні. У коридорі — нікого. Телефонний дріт тягнувся у бік дитячої кімнати. Серце заболіло. Не знаючи чому, вона пішла тихо, навшпиньки, як злодійка.
З-за напіввідкритих дверей спальні долинув його шепіт. Голосом, яким він ніколи не говорив з нею.
— Марічко, заспокойся… Я розумію, справді. Але й ти мене зрозумій. У мене сім’я, я не можу зараз приїхати… Я теж тебе кохаю. Дуже сильно. Але зараз не можу говорити — Оксана може зайти. Я маю їй все розповісти, але ще не час… Давай завтра. Не дзвони сюди в цей час, благаю. І так… Я люблю тебе.
Її ніби вразило струмом. Рука, готова розчинити двері, застигла в повітрі. Серце билося так, що стало важко дихати. «Я люблю тебе». Він сказав це іншій жінці. Не їй.
Оксана не влаштувала сцени. В голові пролунав голос матері: «Ніколи не роби нічого серйозного на гарячу голову». Вона випрямилась, як могла, і повернулась на кухню. Взяла ніж, але рука тремтіла. Шматки м’яса розліталися по дошці нерівно. Біля ніг терся кіт, Оксана кинула йому шматочок — єдиний акт автоматичної доброти.
«Я теж тебе кохаю…»
Ці слова крутилися в голові, як заклинання. Вона чіплялася за іншу його фразу: «У мене сім’я…» Значить, ще важлива? Ще цінна?
Але тоді — хто вона? Просто мати його дітей? Господиня? Звичка? Біль стискала груди. Адже у них усе було добре. Він був турботливим, уважним. Жодної тіни відчуження. Ніколи не давав приводу.
Через двадцять хвилин Богдан повернувся на кухню, вдихнув запах вечері та посміхнувся:
— Боже, як пахне! Скоро сніданок?
— За півгодини. М’ясо дрібно порізала — швидше звариться… А хто дзвонив?
— Га? — він ніби не зрозумів. — А, з роботи. Попросили завтра вийти — деревину прийняти.
— Часто тебе у вихідні кличуть. Мені це не подобається.
— Усі у відпустках, літо…
— Угу.
— Ти якась сумна, Оксанко.
— Просто втомилась. Думала, завтра разом поїдемо на дачу.
— Ти ж працюєш. Поїдемо ввечері.
— Бодю…
— Що?
— Ти мене любиш?
— Ну звісно, що за дурниці. Люблю, Оксанко. І хлопців наших люблю. Ти ж знаєш — сім’я для мене все.
Він потягнувся, обійняв її, поцілував у шию. Але вперше в житті цей поцілунок був їй неприємним.
Пізніше вона лежала на дивані й дивилася на синів, які гралися поруч. Кіт стрибнув їй на живіт, вп’явся кігтями — дякував за частування. Оксана стиснула його лапки, притулила обличчя до пухнастої шерсті.
Ця жінка… вона має зникнути.
Оксана не могла ділити чоловіка. Не могла спати з ним, знаючи, що він бував з іншою. Але й втратити його — нестерпно. Рішення прийшло саме собою: розібратися з коханкою. Особисто. Без його участі.
Наступного дня, коли чоловік відвів дітей у садок і зібрався «на роботу», Оксана сказала на заводі, що погано почувається, і залишилась вдома. Для маскування взяла у сусідки халат і хустку — «на заводі стіну фарбувати». Потім — прямо до садка. За кілька хвилин вийшов Богдан. Оксана пішла за ним, ховаючись у провулках.
Він зайшов на ринок, купив оселедець і фрукти, а потім завернув у приватний сектор. Оксана зрозуміла: там вона живе. Чоловік зник за одними з воріт.
Вона сіла на лавку. Чекала. І ось він вийшов… не один. Висока блондинка поруч. Вони пішли у бік гаю — туди, де колись гуляли вони удвох. Оксана повернулась додому. У голові — жар. У душі — розпач.
Через кілька днів їй вдалося розгледіти Марію краще — гарна, лиха. Років тридцять. Потім — удача: побачила Марію з подругою. Та, нічого не підозрюючи, виговорила все, базікаючи по дорозі.
— Марійка? Сама з хворою дитиною, чоловік кинув. Тепер у неї кавалер. Одружений. Каже, покине дружину заради неї…
У Оксани все кипіло. Але вона посміхалася.
І ось, одного напівробочого дня, Оксана — у халаті та хустці — вирушила на «візит».
Марія була у дворі. Оксана зіграла запаморочення, увійшла в довіру. Вода, кружка… і раптом — «Я бачу вашу долю».
Марія — спочатку у шоці, потім у недовір’ї. Але Оксана почала розповідати про її життя — чоловік, розлучення, дитина, шрами… Усе. Марія повірила. Очі округлилися.
— А з цим ч— А з цим чоловіком… у вас нічого не вийде — він міцно пов’язаний із дружиною й ніколи не піде.