**Щоденник Валентини**
«Я все розумію… але й ти мене зрозумій»: правда, яка розбила ілюзії
Того дня, як завжди, я готувала обід — нарізала м’ясо на гуляш. На кухні пахло цибулею, сковорода тріщала від розтопленого сала, коли в кімнаті раптом задзвонив телефон. Чоловік — Володимир — підняв слухавку. Голос його був стриманим:
— Алло?
Далі — довга пауза. Так довга, ніби хтось говорив без зупинки, а він лише слухав. Я витерла руки об фартух і вийшла з кухні. У коридорі — нікого. Телефонний провід тягнувся у бік дитячої. Серце заболіло. Не знаючи чому, я пішла тихо, навшпиньки, ніби красти.
З-за напіввідкритих дверей почувся його шепіт. Голосом, яким він ніколи не говорив зі мною.
— Олесю, прошу тебе, заспокойся… Я розумію, чесно. Але й ти мене зрозумій. В мене сім’я, я зараз не можу приїхати… Я теж тебе люблю. Дуже. Але не можу говорити — Валя може зайти. Я все їй скажу, але ще не час… Давай завтра. Не дзвони сюди цього часу, благаю. Так… Я люблю тебе.
Неначе струм пройшов по мені. Рука, готова розчинити двері, застигла в повітрі. Серце билося так, що стало важко дихати. «Я люблю тебе». Він сказав це іншій жінці. Не мені.
Я не влаштувала сцени. У голові пролунав мамин голос: «Ніколи не роби нічого на гарячу голову». Я випрямилася, як могла, і повернулася на кухню. Взяла ножа, але рука тремтіла. Шматки м’яса розліталися по дошці. Біля ніг терся кіт Рыжик, я кинула йому шматочок — єдиний жест автоматичної доброти.
«Я теж тебе люблю…»
Ці слова крутилися в голові, як заклинання. Я чіплялася за інше його речення: «В мене сім’я…» Значить, ще важлива? Ще кохана?
Але тоді — хто я? Просто мати його дітей? Хатня робітниця? Звичка? Біль стискав груди. Адже у нас було все добре. Він був турботливим, уважним. Жодної тіни відчуження.
Через двадцять хвилин Володимир повернувся на кухню, вдихнув аромат їжі й усміхнувся:
— Боже, як смачно пахне! Скоро вечеря?
— За півгодини. М’ясо дрібно нарізала — швидше проминеться… Хто дзвонив?
— Га? — він ніби не зрозумів. — Так, з роботи. Попросили завтра вийти — ліс приймати.
— Часто тебе у вихідні кличуть. Мені це не подобається.
— Усі у відпустках, літо ж…
— Мм.
— Ти якась сумна, Валю.
— Просто втомилася. Думала, разом поїдемо завтра на дачу.
— Ти ж працюєш. Поїдемо ввечері.
— Вов…
— Що?
— Ти мене любиш?
— Ну звісно, що за дурниці. Люблю, Валю. І наших хлопців люблю. Ти ж знаєш — сім’я для мене все.
Він простягнувся, обійняв, поцілував у шию. Але вперше в житті цей поцілунок був мені огидний.
Пізніше я лежала на дивані, дивилася на синів, що гралися поруч. Рыжик стрибнув мені на живіт, впустив кігті — дякував за частування. Я стиснула його лапки, опустила обличчя у пухнасту шерсть.
Ця жінка… вона має зникнути.
Я не могла ділитися чоловіком. Не могла спати з ним, знаючи, що він бував з іншою. Але й втратити його — нестерпно. Рішення прийшло саме: розібратися з коханкою. Особисто. Без його участі.
Наступного дня, коли чоловік відвів дітей у садок і зібрався «на роботу», я сказала на заводі, що погано почуваюся, і лишилася вдома. Для маскування взяла у сусідки халат і хустку — «на заводі стіну фарбувати». Потім — просто до садка. Незабаром вийшов Володимир. Я йшла за ним, ховаючись у провулках.
Він зайшов у магазин, купив оселедця і фруктів, а потім завернув у приватний сектор. Я зрозуміла: там вона живе. Він щез за одними з воріт.
Я сіла на лавку. Чекала. І ось він вийшов… не один. Висока білявка поруч. Вони пішли у бік гаю — туди, де колись гуляли ми. Я повернулася додому. У голові — жар. В душі — розпач.
Через кілька днів я роздивилася Олесю краще — гарна, стерво. Років тридцять. Потім — удача: побачила її з подругою. Та, нічого не підозрюючи, розговорилася.
— Оля? Сама з хворим дитям, чоловік кинув. Тепер у неї кавалер. Одружений. Каже, покине дружину заради неї…
Усередині закипіло. Але я посміхнулася.
І от, одного напівробочого дня, у халаті й хустці, я пішла на «візит».
Олеся була у дворі. Я зіграла запаморочення, увійшла у довіру. Вода, кружка… і раптом — «Я бачу вашу долю».
Вона — спочатку в шоці, потім у недовір’і. Але я почала розповідати про її життя — чоловік, розлучення, дитина, шрами… Усе. Вона повірила. Очі розширилися.
— А з цим чоловіком… у вас нічого не вийде. Він міцно пов’язаний із дружиною. Ніколи не піде.
— Піде! Я його домолюся! Я народжу від нього!
— Він не буде твоїм!
— Буде!!!
І тут — оселедець по голові. ЗавЗа вікном падав дощ, а я сиділа біля його ліжка, тримаючи холодну руку, і думала, що кров на моїх руках так і не змилася.