**Щоденник**
— Олю, в мене для тебе не зовсім гарні новини, — Андрій поклав ложку на тарілку, опустив погляд. — Мама у дуже важкому стані. Їй уже вісімдесят. Самій не впоратися. Потрібен постійний догляд.
— Того й боялася… — Оля зітхнула, витираючи руки рушником. — Ти з Віталієм говорив? Мабуть, треба сидiлку шукати. Самим нам не тягнути.
— Говорив. І ми вирішили: сидiлка — дорого. Та й страшно пускати чужу людину в дім. Краще, щоб хтось із родини доглядав.
— “Ми вирішили”? — насторожилася Оля. — Ви вже з братом усе обговорили?
— Так. І дійшли висновку: ти — найкращий варіант. Мама тебе знає, прийме. А чужаку не довіриться. До того ж ти вдома, можеш звільнитися й піклуватися про неї.
У грудях Олі все перевернулося. Вона працювала бухгалтеркою, до пенсії лишилося трохи більше трьох років. Кидати роботу? Втратити стаж і виплати?
— Андрiю, мені потрібно подумати. Я не залізна. У мене теж здоров’я не козер. Та й… ви з Віталієм навіть не порадилися зі мною. Просто поставили перед фактом.
— Олю, ну ти ж знаєш, що мама відписала нам цю квартиру. Вона все для нас зробила, тепер наша черга бути вдячними. Ми з Віталієм допомагатимемо, ти не залишишся сама.
Вона знала — допомагатимуть лише тоді, коли їм зручно. А насправді — усе впаде на неї. Але сперечатися не стала. Попросила на роботі відпустку — місяць, «для догляду за родичем». І чітко поставила умову:
— Лише місяць. Потім обговорюємо знову. Назавжди я не згодна.
— Домовились. А поки перевеземо маму до нас — так зручніше. Щоб не мотатися туди й назад.
Наступного ранку Марія Степанівна, мати Андрія, з’явилася на порозі їх двокімнатної у Львові. Змарніла, рухалася з труднощами. Принесли інвалідний візок, постелили ковдру, розклали ліки, занесли тази, подушки. У хаті повис запах хлорки й старості.
Андрій одразу взявся командувати:
— Підклади їй подушку під спину. Борщ зоxол, підігрій. І слідкуй, щоб усі ліки приймала — тепер це твоя відповідальність!
Оля мовчала, робила все. Але їй вже не було сорока. Спина боліла, тиск скакав, суглоби ніяли. А свекруха, немов навмисно, почала влаштовувати дрібні пакості: то розливала узвар, то ховала пігулки, то нарікала на шум.
За кілька днів нагрянув Віталій із дружиною — Тетяною. Вони, не знімаючи курток, пройшлися кімнатами, наче музеєм. Оглядали все, вголос коментували: «Тут мама дихати не зможе», «Тут протяг». Оля стояла в кутку, мов тінь.
— Мамо, як тобі? Тебе Оля не кривдить? — запитав Віталій.
— Сину, та хто ж за старою бабою доглядатиме? — заплакала Марія Степанівна. — Вона дивиться на мене, як на тягар. Ні голубців, ні уваги. Все робить через силу…
Оля не витримала.
— Голубці будуть завтра. Сьогодні котлети й борщ. Навіщо одразу стільки їжі?
— Олю, — встряла Тетяна, — як можна не готувати щодня? Це ж літня людина! Ти маєш годувати її, як дитину. Чи тобі важко?
— Тетяно, я готую, прасу, прибираю… Спробуй самій — тоді поговоримо. Коли ваша черга настане — робіть, як знаєте.
— А в мене робота! Я не можу. Та й… я не вмію! — зразу зніяковіла Тетяна, її пиха зникла.
Вони пішли, як і прийшли — без пропозиції допомоги.
А Андрій, попри обіцянки, усе більше уникав участі:
— Олю, ну ти ж жінка. Допорадься. Я на роботі, стомлений. До того ж це традиція — щоб невістки за свекрухами доглядали. І ніхто не скаржився.
Оля мовчала. Рахувала дні до виходу на роботу.
За три тижні Андрій повернувся з «новинами»:
— Ми з Віталієм усе вирішили. Мама ск— Мама зробить на тебе заповіт на квартиру, а ти звільняєшся і доглядаєш за нею постійно — це буде справедливо.