СВІЧКА НА ВІТРУ
Оксана Ярославівна зняла латексні рукавички та захисну маску, кинула їх у металевий таз і, виснажена до краю, вийшла з операційної. Це була одна з тих операцій, де на кону — саме життя. Пацієнт, Богдан Михайлович Соколовський, літній чоловік із хворим серцем, ледве витримав наркоз.
Тепер лишалося тільки чекати…
Ніч Оксана не спала. Лежала на вузькому ліжку в ординаторській, дивлячись у стелю. Біла, потріскана штукатурка ніби затягувала її в себе, нагадуючи про минуле, яке вона давно заховала глибоко всередині. Здавалося, що ця тріщинувата білиня — продовження того, що залишилося далеко позаду — маленького засніженого села Вербівка під Житомиром, де колись починалося її доросле життя.
Оксана заплющила очі, і час пішов назад. Їй знову дев’ятнадцять, вона стоїть біля напівзруйнованої церкви — старої, дерев’яної, з чорною кіптявою на стінах і дзвоном, що німо повис у прорізі.
Тоді, після інституту, її направили в глушину. Там вона вперше дізналася, як це — жити серед тиші, лютих морозів і байдужості.
В ту церкву вона зайшла якось імпульсивно. Всередині пахло пилом, холодом і воском. Вона поставила свічку, сподіваючись хоча б тут відчути тепло.
— Щось у вас на душі нелегко, сестричко? — почула вона голос за спиною.
Перед нею стояв молодий священник — отець Олексій.
— Просто зайшла, — відповіла вона напруженою посмішкою.
З того часу приходила частіше. Розмови з ним були довгими й тихими. Він здавався їй близьким — розумним, чуйним. Так, ніби знав, як влаштована її душа.
Одного разу вона прошепотіла:
— Сьогодні день народження батька. Він був військовим. Загинув у 1919-му, під Києвом…
Вона не знала, що це стане фатальною помилкою.
Тієї ночі двері її хати тряслися від ударів. Оксана накинула халат, відчинила — і все скінчилося.
Обшук, лайка, крики. Отець Олексій виявився донощиком. Він здав її за «антирадянські» розмови.
У СІЗО її били не одразу. Спочатку був допит. Слідчий був невисоким, лисим, із втомленим поглядом.
— Сідай. Я — Гліб Анатолійович Коваленко. Не бійся, — тихо сказав він. — Не всі тут звірі. Хоч час такий — людина, як свічка на вітрі. Найменший порив — і немає її…
Він не бив. Дивився із жалем.
— Я не зможу тебе витягнути, Оксанко. Але й у табір не відправлю. Спробую дати поселення. І молись, щоб більше ніхто не зацікавився твоєю справою.
Так вона опинилася у Вербівці.
Туди вела одна дорога — засніжена, пряма, як стріла. Зима стояла люта.
Спочатку її ніде не хотіли приймати — поселенців уникали. Вона стукала у кожні двері, і щоразу чула за ними «Ні!» або взагалі — мовчання.
— Людей ти зустрінеш і на Волині, — згадувала вона слова Коваленка.
Двері відчинила лише одна — Марія, молода вдова.
— Заходь. Тільки поводись тихо.
Так Оксана залишилася в неї. Працювала в городі, лікувала селян, доглядала за дітьми та тваринами. Люди потроху почали довіряти.
Минуло два роки. Кожні два тижні вона відмічалася у райвідділі. Начальник райкому, Петро Ілліч Лисенко, приймав її без слів, байдуже ставлячи підпис у журналі.
На третьому році все змінилося.
Було вже під вечір. Метель.
Біля хати Марії зупинилися сані. Увірвався Лисенко, весь у снігу.
— У мене дочка вмирає. Допоможи.
Оксана зібрала речі. Вони помчали в його дім.
На ліжку лежала дівчинка років семи. Сіре обличчя, запалі щоки, ледве чутне дихання. У кутку нудьгувала лікарка з райлікарні.
— Дифтерія, — кинула вона.
— Скальпель є?
— Привезуть. За годин п’ять.
— За п’ять годин буде пізно, — різко сказала Оксана. — Мені потрібен ніж, свічка і спирт.
Лисенко метушився, як божевільний, приносив усе. Оксана обробила ніж, ввела його у горло дитини — нарив лопнув.
Все обличчя залило гноєм і кров’ю. Мати у люті кинулася на неї — била по обличчю, вила. Лисенко відтягнув дружину.
Ніч Оксана провела біля ліжка дівчинки. Вранці Даринка почала дихати. За добу — вже гралася.
Перед від’їздом мати підійшла до Оксани.
— Пробач. Я думала, ти… а ти врятувала її. Візьми, — вона простягнула торбу з їжею, пледом і вишитими наволочками.
Лисенко приїжджав ще не раз. Привозив продукти. Підписи у журналі більше не вимагав. Він виявився не таким уже сухим — просто життя зробило його жорстоким.
За півтора року Оксана повернулася до міста. Захистила кандидатську, вийшла заміж, народила двох.
Минуло багато років.
Одного разу, гуляючи містом, вона опинилася біля тієї самої церкви. Все змінилося: чистота, свісвітло, догляд.