Записки з тривкого життя
Все моє дитинство було одним нескінченним колом. Зранку мама йшла на роботу – підмітала вулиці нашого району у Чернігові. До обіду поверталася з пластиковою пляшкою горілки. О восьмій вечора вже хропіла за закритими дверима своєї кімнати – втомлена, п’яна.
Добре, що кімнати у нас були окремі. Я ще встигала зробити уроки в тиші.
Бували дні, коли мама не пила. Тоді ми разом прибирали, пекли паляниці, сміялися. Я обожала ці моменти. Здавалося, що якщо я буду дуже старатися, бути хорошою, то таких днів стане більше. Але наставав ранок – і знову горілка, порожній погляд, тиша.
Коли мені виповнилося три роки, все було інакше. Мама працювала у продуктовому, а тато – водієм на міському автобусі. Пам’ятаю, як одного літа ми йшли втрьох парком. Спека така, що асфальт плавився, тато купив морозиво. Його кулька раптом впала – і тут же великий пухнастий пес злизав її. Ми сміялися аж до сліз. Мама тоді поділилася з ним своїм стаканчиком.
А потім усе обірвалося. У наш дім зайшов незнайомець і приніс звістку: тато загинув в аварії. У автобуса відмовили гальма, і він, рятуючи пасажирів, вивів машину в кювет, підставивши себе під удар.
Після цього мама зламалася. Почала пити. Втратила роботу. Влаштувалася прибиральницею. Життя перейшло у режим виживання.
Коли мені виповнилося чотирнадцять, з’явився він – дядько Ігор. Красивий, тверезий. Я не розуміла, що він знайшов у мамі – хоча вона ще непогано виглядала, струнка, обличчя не зовсім змарноване. Виявилося – йому просто ніде було жити.
Але його поява подіяла на маму, як настрій – вона майже кинула пити, готувала, посміхалася. Турботи від нього не було, але він хоч не бив нас і не п’янив. На тому спасибі.
За півроку мама сказала, що вагітна. І чомусь рішення – народжувати чи ні – вона переклала на мене. Я тоді так раділа! Сподівалася, що дитина остаточно поверне її до життя. Мріяла, як буду возити коляску, як у мене з’явиться сестричка. Чомусь була впевнена – буде дівчинка.
Мама слухала мене з сяючими очима. А дядько Ігор тоді ніби теж зрадів. Сказав, що «завжди мріяв про дитину».
Але через кілька тижнів він змінився. Став понурим, мовчазним. Грошей на продукти залишав все менше, додому повертався пізно. Мама жила у своїх мріях і нічого не помічала. А мені було страшно.
Настав вечір, коли маму забрали до пологового. Пройшло дві години, і дядько Ігор по дзвонив у лікарню.
— Ало, скажіть, Ковальчук вже народила? Хлопчик? Гаразд. Що ви сказали? — його голос раптом обірвався, обличчя спотворилося. Він вимкнув телефон. Сів мовчки.
— Що з мамою? — я вчепилася у його рукав. — Говори!
Він глянув на мене з якоюсь огидною байдужістю і прошипів:
— Оля народила виродка. Хлопчик недорозвинений. Мені таке не потрібно. Я й так тут затримався. У мене давно інша жінка – не жебрачка-пиячка, а нормальна, з квартирою, з грошами. Без «бракованих» немов. Передай своїй мамці, щоб на мене не розраховувала.
Він підійшов до шафи і почав спокійно збирати речі. А я стояла і дивилася, як розлітається наше життя.
— Ти… ти ж підлюка! — вирвалося в мене. — Це твоя дитина! Що ми тепер робитимемо?! Не можеш просто так нас кинути!
Він викривився в огидній посмішці:
— А ти красива, коли злишся. Тільки ще мала…
Я здригнулася і, тремтячи від страху, зачинила за собою двері. Через годину хлопнули вхідні. Він пішов.
Ця ніч була найчорнішою в моєму житті. Я рыдала в подушку, уявляючи, як мама дізнається про зраду. І звинувачувала себе – це ж я переконала її залишити дитину.
Пройшли роки. Дев’ять довгих років. Я виросла, вийшла заміж. Моя двохрічна донька Оленка грала у кімнаті. А Мар’яночка – та сама сестричка – підросла, стала розумною, яскравою дівчинкою. Ми жили в любові й теплі.
В ту неділю в двері подзвонили. Оленка й Мар’яночка кинулися відчиняти. Я ледве встигла крикнути: «Спитайте, хто там!»
На порозі стояв неголений, згорблений чоловік у потертому пальті.
— Оля вдома? — прохрипів він.
Я вдивилася – ледь впізнала дядька Ігора. Тепер – старого, знедоленого, нікому непотрібного.
— Я подумав… Це ж мій син. Я… вирішив, що треба повернутися. Та ж батько… Де Оля? Знову п’є?
Я дивилася на нього з холодним спокоєм.
— Олі тут немає. І сина ви не маєте. Тоді в пологовому вам помилково сказали про іншу жінку – Ковальчук. А мама народила дівчинку. Здорову. Красиву. Ось, до речі, Мар’яночка, — я кивнула на сестру. — Ну що, Мар’янко, потрібен тобі такий «тато»?
Мар’яночка здригнулася, ніби від холоду. І спокійно відповіла:
— У мене вже є тато. Тато Сергій. Найд— Найдобріший і найсправжніший, — додала вона і, не дивлячись на нього, взяла сестру за руку, а я тихо зачинила двері перед його потертим черевиком, нарешті відчуваючи, що минуле більше не має влади над нами.