Тяжка рішення. Повернення
— Лети, якщо хочеш, — сказав Ярко, ставлячи чашку у мийку. Голос його був спокійним, майже байдужим. — Тільки не чекай від мене підтримки. Ні моральної, ні фізичної.
— І не чекаю, — тихо відповіла Оксана, не дивлячись на нього.
— Потім не кажи, що даремно поїхала.
— Можливо, скажу. А може, і ні. Головне — не шкодувати, що не спробувала.
Вона все ж таки поїхала.
Рейс із пересадкою затримали, а наступний літак вже відлетів, навіть не помітивши її запізнення. Сім годин виснажливого очікування в душному аеропорту, пластиковий снек замість обіду та сумка через плече — валіза з сукнею залишилася у вантажному відсіку на іншому кінці світу.
В готелі їй повідомили, що бронювання «не підтвердилося». Молодий чоловік біля рецепції пояснював це з усмішкою, ніби йшлося про дрібничку:
— Вибачте, пані, у нас все зайнято. Можу запропонувати список найближчих гостинь.
— Дякую, — сухо кинула Оксана. — Саме списку невдач мені зараз і не вистачало.
Вона сіла в кав’ярні за рогом, замовила каву й, дивлячись у екран телефону, гортала контакти. Палець зупинився на імені: Дарина Лисенко. Університетська подруга, з якою разом вчилися у Львові. Потім листування, рідкі лайки… і тиша.
«Може, спробувати?» — подумала Оксана і написала коротке повідомлення.
Відповідь прийшла за три хвилини:
«Звісно, приїжджай! У нас є вільна кімната. А сукню підберемо, не бійся. Хіба що ти стала стрункішою — візьмемо з запасом. Як же давно тебе не було!»
Вранці вони вже їхали вулицями передмістя Києва. Оксана відчувала, як з кожним поворотом машина занурює її у минуле, яке вже давно минуло. Дарина за ці роки змінилася — виглядала догляненою, впевненою, але такою ж теплою, без натяку на пихатість. Дала адресу клубу, критично оглянула Оксану, поправила зачіску, покропила лаком, підсунула браслет:
— Іди туди не як тінь минулого, а як жінка, яка знає собі ціну. Усі вони там — з однаковими обличчями та губами. Але не в усіх є душа. Тримайся, Оксано.
Свято було пишним.
Намети, ідеальні газони, офіціанти з шампанським, жінки у брендових сукнях — ніби виліплені з одного шаблону. Все дороге, витончене й… чуже. Родинних облич Оксана не побачила. Лише нові — засмаглі, підкореговані, самовпевнені.
Сергій з’явився першим. Трохи постарів, але все той самий. Підійшов, провинувато усміхнувся, обійняв, прошепотів:
— Радий, що ти приїхала. Пробач, не сказав Яні. Хотів, щоб вона просто побачила…
Оксана не відповіла. Їй уже все стало зрозуміло.
Яна підійшла трохи пізніше. Не сама — з цілою свитою. Сукня від кутюр’є, обличчя бездоганне, погляд — холодний.
— Оксана? Яка несподіванка, — промовила вона з усмішкою, що нагадувала оскал. — Ти… тут?
— Я — це я. А тут — просто місце, — спокійно сказала Оксана. — Вітаю з ювілеєм.
— Дякую. Сподіваюся, дорога не занадто втомила?
— Трохи. Але Дарина Лисенко допомогла. Кумедно, як міцно тримаються старі зв’язки, навіть через роки.
— Дарина? Ах так… Вона дуже виручила нас, коли ми переїжджали. У неї, кажуть, гарний смак. Це не її сукня?
— Вона зручна. І сидить краще, ніж деякі спогади.
Яна на мить збентежилася.
— Ну що ж… Сподіваюся, тобі сподобається вечір.
— Він уже мені подобається. Дякую за запрошення.
— Я… не запрошувала.
— Але й не виганяєш, — відповіла Оксана з м’якою півусмішкою.
Пізніше, коли один із гостей раптом осів на стільці й почав синіти, залу заповнила паніка.
— Він задихається! — скрикнула жінка у леопардовому. — Хтось, викличте швидку!
— Я лікар, — спокійно сказала Оксана, вже стоячи поряд. Без істерики, без метушні, чітко. Огляд, пульс, підкладена сумка під голову, розстібнутий комір. Вона діяла так, ніби робила це щодня. І робила.
Швидка приїхала за п’ятнадцять хвилин. За цей час ні Яна, ні хтось із її оточення навіть не підійшли.
Вранці Оксана прокинулася в кімнаті у Дарини. Сукня була акуратно складена на кріслі, на столі — кава й записка:
«Ти все зробила правильно. Якщо захочеш знову зникнути в цьому місті — телефонуй. Кімната твоя».
В аеропорту вона відчувала легкість.
Не тому, що все скінчилося.
А тому, що все нарешті встало на свої місця.
Ця дружба померла давно. Просто похорони затягнулися. Тепер вони відбулися. Без квітів. Без сліз. Але з прощанням.
Ярко чекав її біля виходу. Його кудлатий пес Барсік мало не звалив її з ніг від радості.
— Ну що, як пройшло? — запитав він.
— Закрила гештальт.
— З гуркотом?
— Трохи. Але з гідністю.Вона взяла його за руку, і вони пішли додому під тихим дощем, який змивав останні сліди минулого.