Остання хвилина
Роман стояв біля вікна своєї квартири у Чернігові і спостерігав, як школярі поспішають ранковою вулицею. Хтось у сірих пуховиках, хтось — у джинсах із голеними щиколотками, немов і не відчував мінус двадцять за вікном. Вітер вбирав холод у шибки, але діти, схоже, були невразливі. Він хитнув головою — майже з заздрістю. Ковтнув кави. Гірко. Помітив це надто пізно, але повертатися на кухню вже не хотілося. Пальці тріпотіли легенько. Вік. Тиск. Або самотність.
На екрані телефону миготів пропущений дзвінок — від сина. Роман знав, що варто передзвонити. Якщо не зараз, то ввечері почує в трубці: «Знову заклопотаний, як завжди». А він не був заклопотаний. Просто не знав, про що говорити. Синові — тридцять два, вже дорослий чоловік. А їхні розмови нагадували перемовини на межі дипломатичного скандалу. Сухо. Обережно. Здалеку. Все важливе давно поховане під шарами нерозказаних образ і невимовлених слів. Він навіть пробував репетирувати заздалегідь, що скаже. Але щоразу все зводилося до банального: «Як справа на роботі?»
Натягнув старе пальто, взяв в’язані рукавиці — теплі, хоч і смішні. І вийшов. Холод ударив у обличчя різко, як батіг. Повітря пахло сажею та свіжим хлібом — із тієї палатки, що щодня встає біля крамниці. Схоже, місто вкрите невидимим льодом. На розі жінка торгувала паляничками — розкрита дверцята фургончика, зсередини — пара і запах смаженого тіста. Він згадав: колись купував такі ж для Олени. Гарячі, з вишнею. Вона любила вишні, кривилася, коли починався сік. Тоді сміялася — щиро. А потім перестала. І сміятися, і чекати, і, схоже, бути з ним.
Тепер вона жила у Львові. Новий чоловік, нова робота, нове життя. Дзвонила на свята. Голос — наче суха трава. Ніякої інтонації, ніякого тепла. Він завжди чуттів у її словах щось насторожене. Ніби вона хотіла перевірити — чи він досі там, де його залишила. Або ж — сподівалася, що його там уже немає.
Свернув у парк. Тут він прожив більше двадцяти років. Район змінився — будинки вищі, під’їзди чужі. Сусіди — нові. Лише спогади залишалися на своїх місцях. Ось лава, на якій він тримав Олену за руку у дев’яносто дев’ятому. Ось бордюр, де він сів, отримавши звістку про смерть батька. Все тут. Тільки людей немає.
На лавці біля фонтану — дівчина. Молода. Курила. Волосся розкуйовджене, очі тривожні. Ніби чекала когось, але не знала — чи прийде. Поряд — сумка і пледик. Роман уже пройшов повз, але раптом зустрів її погляд. І в ньому було стільки… самотності, що він мимоволі зупинився.
— Вибачте, — тихо промовила вона. — Ви місцевий?
— Можна й так сказати, — відповів він. — А ви?
— Я чекаю тут людину. Він мав прийти. Але, схоже, не прийде.
Говорила спокійно. Майже без емоцій. Але голос тріпотів.
— Можна посиджу з вами хвилинку? Мені якось не по собі… Розумію, дивно.
— Нічого дивного, — сказав Роман і сів поруч. — Іноди поряд має бути хтось. Неважливо хто.
Мовчали.
Вона затушила цигарку об урну й сховала долоні між колін.
— Ми розійшлися рік тому. Тоді він сказав, що можливо ще поговоримо. Вчора написав, призначив зустріч. Тут. О десятій. А зараз — вже одинадцята.
— Люди рідко приходить, коли обіцяють. Особливо якщо вірять, що вже все сказали. Іноді зустріч — це форма прощання. Тиха, без слів.
— А ви… чекали когось колись? — запитала вона.
Роман не відразу відповів. Дивився на дерева, вкриті інеєм, на безмовний парк.
— Усе життя, — сказав він. — Спочатку — батька. Потім — жінку. Потім — себе. Іноді чекаєш, не знаючи кого. Сподіваєшся, що прийде хтось і скаже: «Я знаю, як тобі важко». А приходить тиша. Або — зовсім інша людина.
Вона не запитала, кого саме він мав на увазі. Він — не пояснив.
Просто сиділи. П’ять хвилин. Десять.
Потім вона підвелася:
— Дякую.
— За що?
— За те, що були. Просто — були.
Вона пішла. А він залишився. Подивився на порожню лавку. Потім дістав телефон.
«Син»
Натиснув.
Той відповів одразу:
— Тату, ти дзвонив?
— Так. Я… хотів запитати. Може, у суботу в парк? Просто так. Посидимо. Поговоримо.
Пауза.
— Звісно, — відповів син. — Я давно хотів.
Роман завершив дзвінок. Повільно встав. Спостерігав, як сніг залишав сліди кроків. Вдихнув. Видихнув.
І пішов.
Обережно.
Щоб не пройти повз найважливіше.