Тінь минулого
— Якби не ти, ми б зараз жили, як люди! — Віктор із гіркотою подивився на дружину, його голос тремтів від стриманої злості.
— Будь ласка, годі, — тихо відповіла Дарія, не піднімаючи очей. — Скільки можна це повторювати?
— Скільки треба! — викрикнув він. — Поки ти не визнаєш, що все зіпсувала!
Їхнє весілля було майже тридцять років тому.
Коли Віктор уперше зайшов у цю квартиру у невеличкому містечку на Поділлі та ніяково привітався з батьками Дарії, йому було двадцять два. Худий хлопець із села, без особливих амбіцій, але з палаючими очима та мрією про велике життя, не викликав у них довіри.
— Ти тільки подивись на нього, — бурмотів батько. — Ні освіти, ні роботи пристойної, ні гривні за душею. На що житимете?
— Даринко, подумай, — додала мати. — Діти підуть — як їх ростити? Може, не квапись?
— Пізно, — ледве чутно зітхнула Дарія.
— Що значить «пізно»? — насторожено перепитали батьки.
— Я чекаю дитину.
— Зрозуміло, — після паузи відрізав батько. — Весілля справлятимемо. Житимете тут.
— Ми хотіли зняти квартиру, — несміливо заперечила Дарія.
— Навіщо? — здивувалася мати. — Місця вистачить. Тобі зараз спочивати треба, добре харчуватися. Ні, батько має рацію: будете жити з нами.
Молодим віддали простористу кімнату. Дозволили облаштувати її на свій смак. Домовилися, що перший час будуть однією родиною.
— У домі одна господиня, — суворо сказав батько. — Мама всім заправляє. Ви, — він подивився на доньку, — даватимете гроші на їжу та житло. Скільки? Мама порахує. Не бійтеся, зайвого не візьме. Погоджуєтесь?
Дарія й Віктор кивнули в унісон.
— І ще, — голос батька став жорсткішим. — Слово матері — закон. Що сказала, те й робіть. Ясно?
— Ясно, тату, — Дарія поспішила закінчити розмову, бачачи, як Віктору некомфортно. — Ми на все згодні. Дякую, що прийняли.
— Не перебільшуй, — пом’якшав батько. — Це ваш дім. Питання в тому, як порозуміємось. Сподіваюся, знайдемо спільну мову.
Вони справді ладили. Батько Дарії, хоч і не любив зятя, тримався стримано. Не ліз у їхні справи, не повчав. Ані разу не образив Віктора словом. Мати виявилася доброю тещею, піклувалася про зятя, як про рідного.
Так думали батьки. Але Віктор бачив все інакше.
— Як вони мене бісять, особливо твоя мати, — шепотів він Дарії. — «Синочку» туди, «синочку» сюди. Який я їй синочок? А твій батько? Усміхається, а в очах — зневага. Даремно ми тут залишились. Треба шукати квартиру.
— Вітьку, яку кватиру? — Дарія намагалася не злитися. — Я скоро народжу. Мама з дитиною допоможе. І батько… Він тебе поважає. Не любить, можливо, але це нормально: ви чужі. Він не хлопчина.
— Ось саме — чужі! — спалахнув Віктор. — Хай і поводяться як чужі, а не вдають із себе батьків!
— Ніхто нічого не вдає, — образилася Дарія. — Ти вигадуєш. Ми повинні бути вдячні, що живемо тут! Підрахував, скільки коштує оренда? А твоя зарплата? На що ми житимемо? На мої декретні?
Дарія заплакала.
— Значить, моя зарплата тебе не влаштовує? — вибухнув Віктор. — І не ридай! Ти сама у всьому винувата!
У чому її провина, Дарія так і не зрозуміла. І не могла зрозуміти, що так дратує чоловіка.
А Віктору не подобалося все: дім, де він жив, робота на заводі, теща з тестем, яких він ледве терпів, і дружина з її вагітністю, яка тягнулася без кінця. У їхньому селі все було простіше: чоловік — господар, його слово — закон. А тут якась чужа жінка керує його життям!
До чого б це призвело, невідомо. Але сталося горе.
Батько Дарії помер раптово. Потримав на руках новонароджену онуку — чудову дівчинку — всього кілька днів.
Після похорону теща, заливаючись сльозами, взяла з молодих слово, що не залишать її одну.
— Не уявляю, як жити в цьому домі без нього, — ридала вона. Відмовити було неможливо.
Тепер у Дарії й Віктора було дві кімнати. Теща переїхала в маленьку. Від управління домом відмовилася, сказавши, що їй треба небагато, нехай молоді самі вирішують, як жити.
Віктор зітхнув з полегшенням. Відчув себе господарем. І почав виявляти характер, який раніше ховав.
Теща й Дарія незабаром почали почуватися майже винними перед Віктором за те, що він їх годує. Він постійно нагадував про це, не враховуючи ні допомоги Дарії, ні пенсії тещі. «Я вас утримую» — і точка.
Минали роки. Дарія вийшла на роботу, Оленка пішла в садочок. Віктор залишився на заводі.
Одного вечора в двері подзвонили. Приїхав двоюрідний брат Віктора, Павло. Розповів, що відкриває в місті автоІ тепер Віктор стояв на порозі, промерзлий і принижений, знову шукаючи тепла у домі, який колись називав своїм.