Все майже гаразд
— Знову затримуєшся? — голос Дмитра в трубці звучав приглушено, наче долітав іздалека, з берега холодної дніпровської ріки, де вже скупчувалися сутінки.
— Так. До одинадцятої, може, довше. У нас тут аврал із поставками, — відповіла Оксана, натискаючи на кнопку гучного зв’язку. Однією рукою вона дописувала листа клієнтам, іншою помішувала остиглий чай. Кружка стояла на краю столу, поряд валялися чернетки звітів, які вона так і не відкрила.
— Ти наче й не живеш у домі, — сказав він після довгої паузи. Без звинувачень, просто факт. Але в цьому факті відчувалася туга — за її нескінченними робочими годинами, за порожніми вечорами, за ранками, де їхні розмови розчинялися в тиші.
— Ти ж знаєш, як це, — відповіла вона, відчуваючи, як голос тремтить від втоми.
— Знаю. — Тиша повисла важка, як зимове повітря. У ній лунало відлуння нерозказаних слів, які обоє відчували, але не наважувалися вимовити.
Оксана ненавиділа цю тишу. Вона була занадто живою, занадто насиченою. У ній тонули їхні недосказаності, їхня втома, їхні спроби удати, що все ще тримається.
Додому вона повернулася за північ. Квартира в спальному районі Києва зустріла її темрявою, лише у передпокої тьмяно горіла лампочка — Дмитро завжди залишав її, «щоб ти не спіткнулася». Світло падало вузькою смугою на підлогу, вихоплюючи самотню шкарпетку — явно його. На кухні лежала записка: «Їжа у мікрохвильовці. Сплю». Почерк був нерівним, наче писав у поспіху, тікаючи від чогось.
Вона сіла за стіл, розігріла вечерю, їла у напівтемряві, не відчуваючи смаку. Все було на своїх місцях: гаряча їжа, тепле світло, турбота у двох рядках. Але всередині все стискалося від холоду. Вона відкрила ноутбук, прогортала звіт, закрила. Екран дивився на неї порожньо, як дзеркало, у якому не було відповідей. Потім пішла у ванну, умилася, уникаючи свого відбиття — занадто втомлені очі, занадто багато безсонних ночей. Лягла поруч із Дмитром. Він спав, повернувшись спиною, дихав рівно. Між ними було трохи більше порожнечі, ніж учора. Або їй це лише здавалося.
Ранок розпочався пробками та зірваним ремінцем на туфлях. У автобусі Оксана опинилася поряд із жінкою років сорока п’яти, яка голосно скаржилася у телефон: «Він знову з’явився під ранок, мовчить, смердить пивом, а я, дурна, все чекаю». Ці слова вдарили, немов відлуння. Тільки навпаки. Та жінка чекала, попри біль. А Оксана жила поруч із Дмитром, але наче в іншому світі, де їхні всесвіти ледь торкалися один одного.
У кабінеті керівник не помітив, що вона прийшла раніше. Не помітив би і її звіт, якби вона не поклала його на стіл. Він буркнув: «Нормально», не відриваючись від екрану. Все йшло за звичним сценарієм: завдання, звіт, кивок, мовчанка. Навіть похвала звучала як наказ.
Оксана пішла у офісну кухню, заварила чай. Дивилася, як чайний пакетик повільно занурюється у гарячу воду, залишаючи за собою темний слід, наче розчиняючи щось невидиме. Це було єдиним, що здавалося справжнім у той момент.
У якийсь мить вона усвідомила: усе, що вона робить, — правильно. Бездоганно. Надійно, без помилок. Але це був рух у нікуди. Ніби машина, яка мчить рівною дорогою, але без пункту призначення. Все гладко, без збоїв. І беззмістовно. Вона віддавала себе цим звітам, цим дедлайнам, цим галочкам, забуваючи запитати: чи веде це кудись, окрім чергової папки на робочому столі?
Увечері вони вечеряли разом. У тиші. Ложки брязкали об тарілки, за вікном шумів вітер, а холодильник тихо гудів, нагадуючи, що життя йде своїм черВона притиснула його руку міцніше, і в цьому простому дотику відчула, що початок вже зроблено.