Це точно не було випадковістю
Катруся йшла на дискотеку, ніби пірнула у світло.
Коротка джинсова спідниця, облягаючі легінси кольору металу, білосніжні кеди, топ із зображенням моделі та високий хвіст, перехоплений масивною гумкою. Губи — рожева помада, очі — у райдужних тінях. Справжня зірка.
Усі казали, що Катрусенька — диво. Вона й сама це знала. Гордість району. Вступила до університету у Львові — сама. Без зв’язків, без допомоги.
Як там Олена Петрівна ворчала?
— Тобі, Коваленко, до університету, як до Києва пішки! Технікум — максимум, та й то якщо вітчим підсуне. А так — сміттєвари плачуть по тобі.
Ах так, точно. Вітчим. Справжній батько давно зник з обрію. А вітчим… навряд чи стане клопотатися за «таку бездарність».
Олена Петрівна чекала, що дівчина розплачеться. Але Катруся підвелася, подивилася їй прямо в очі й спокійно, навідь викликаюче, кинула:
— Побачимо, хто ким стане.
Олена прищурилася й пообіцяла їй солодку помсту на іспиті. Але Катруся склала. І вступила. Сама. Без «вливання згори». От так.
— Дівчино, чи не хочете чистої та великої любові?
— З тобою? Гриценко, ти там тямку зовсім загубив?
— Катрусю, ну ти що. Як життя?
— Краще за всіх.
— Фігурка в тебе, ммм…
— Собі таку хочеш?
— Хочу.
— Заходь, я тебе приодягну — будеш не гірший.
— Ох, лиха ти, Коваленко. А я, може, тебе люблю.
— Зник, нечисте, бабуся мені хрест осиновий освятила — і від таких, як ти, і від нічних страхів.
— Чого вже так…
— А от так. Про всяк випадок.
Вони йшли вечірньою вулицею, жартуючи й перекидаючись словами. Молоді. Вільні. Недосяжні.
— Слухай, а давай у понеділок завалимося до школи? — запропонував Гриценко.
— Ти здурів? Навіщо?
— Уяви, як Олена Петрівна задихнеться, коли дізнається, що ти сама вступила. До університету.
Катруся усміхнулася.
— Мені байдуже. А ти як?
— Потусуюсь літо, а потім — до армії. Ти мене чекатимеш?
— А як же. Сяду на лавку, у хустині, шкарпетку тобі в’язатиму. Кілометрову.
— Та іди ти…
— Ну.
— Ооо, дивись, це ж Мар’янка! Вона до ПТУ пішла?
— Угу. Кожному своє. Гаразд, Андрію, я пішла. Он мої дівчата. А ти з Мар’янкою крутиш?
— Та ні, ну… так, балакаємо.
— Вона гарна. Вона дочекається. А я — ні.
— То ти, значить — зовсім не варіант?
— Ні. — Сказала чітко. І пішла.
Навчання Катрусі давалося легко. Не тому що було просто — просто вона не скаржилася.
— Як ти все встигаєш? — питала сусідка.
— Що?
— Ну, і в кіно, і на дискотеки, і навчання у тебе…
— Не знаю, — знизала плечима Катруся. — Я просто живу. Не скиглю. З хлопцями стараюся не зв’язуватися. Навчання — моє майбутнє. А гуляти? Коли, як не зараз?
— А я заміж хочу. За багатого.
— А я — ні.
З Василем Катруся познайомилася на дискотеці. Він був занадто наполегливий — Катруся втекла. Але наступного дня він прийшов до гуртожитку. З квітами, з шоколадом. Вона — дверима перед носом. Він — з кіно й квітами. Вона — знову повз.
Дівчина вже нервувала від його уваги. Майже ненавиділа. А тут ще й Гриценко листи з армії шле. Скучив. Але не про службу пише, а про почуття.
А вона ж знає цього Гриценка — як до чотирнадцяти у коричневих колготах під трико бігав… Як баба його до знахарки волочила — від енурезу лічитися.
Василь їздив на мотоциклі, вичікував її, наче в кіно. А потім… потім він впав. На її очах. І вона, не думаючи, кинулася до нього. Не тому що Василь. А тому що людина.
І чомусь… погодилася на побачення.
Півроку вони зустрічалися. Не метелики. Не любов. Але якось… поруч. Він став рідним.
Потім лист від Гриценка: образи, звинувачення, брудна лайка. Хтось набрехав. Та вона й не ховалася.
З Василем було простіше. Він був поруч. Надійний. З ним можна було мріяти. Про весілля. Про майбутнє.
— Ве— Тато в нього — велика шишка, — додала сусідка. — Мотоцикл йому купили, тепер авто, батьки заможні, один у них… кажуть, наречена вже є, Ліля, батьки бізнес хочуть об’єднати.