Хроніки одного життя
Соломія Петрівна двічі намагалася піти від чоловіка. І обидва рази поверталася. Заради сина.
Перший раз вона втекла до батьків, коли Борис почав пити після народження Мишеньки. Не витримала його п’яних припадків — посеред ночі, притиснувши дитину до грудей, вийшла з хати. Борис наздогнав її у дворі:
— Куди це ти?
— Геть від тебе!
Мати, сільська медсестра, лише зітхнула:
— Соломійко, а чого ти чекала, виходячи за водія? У них такі «святкування» — йнакше не буває.
Заперечити було нічого. Вона сама обрала свою долю. Познайомилися вони, як би дивно не звучало, у бібліотеці. Соломія проходила там практику, а Борис зайшов здати книжку.
— Вам щось легке? — запитала вона, дивлячись на його змучені руки.
— Щось про кохання, — усміхнувся він, зазираючи їй прямо в душу.
Вона дала йому «Трьох товаришів». За кілька днів він знову прийшов — не за книжкою.
— Не дочитав… Може, у кіно сходимо?
І вона погодилась.
Була весна, в голові — рожеві мрії, в сердці — молодість. Вона закохалася. А тоді, якщо хочеш бути разом — іди до ЗАГСу. Так і сталося.
Весілля — скромне, майже без гостей. За місяць він уперше вдарив її — за те, що занадто довго розмовляла із сусідом. Потім, звісно, приніс ромашки і промовив:
— Ти ж знаєш, я ревнивий.
— Це вибачення?
— Ні. Це попередження.
Вона мовчки опустила очі, поставила квіти у склянку. Синь під губою замазала пудрою. Пробачила.
Але коли народився малий і Борис почав пити — пішла. Не витримала. Він потім півроку благав повернутися, клявся, що кине. І справді — тримався майже два роки. Та кожен стрес глушив горілкою, йнакше не вмів.
Якось після особливо жорстокої сварки, коли Борис розбив вазу — не в неї, а поряд — вона сіла на кухні й почала писати сестрі:
«Олю, я більше не можу. Іду. Треба рятувати себе».
Зазирнула у дитячу. Міша спав, притиснувши іграшковий автобус — татовий подарунок. Він обожнював батька. І це було взаємно.
Соломія розірвала листа. Подумала: якщо піду — він пропаде. А син буде бачити, як батько гине. Краще нехай ненавидить мене, ніж соромиться його.
Схоже, Борис відчув це. Став пити менше. Народився другий син — Тарас. Кілька років родина жила тихо, майже щасливо. Але запої поверталися. Після чергового він увірвався додому в напівгалюцинаціях, і вона сказала:
— Я більше тебе не люблю. Не зможу. Ніколи.
— Ти в розумі?
— Цілком. Але ми будемо жити разом. Заради дітей.
Кожен вечір вона перевіряла, чи сплять сини, клала на тумбочку важку книгу — про всяк випадок — і шепотіла собі: «Ще один день. Він не для мене. Він для них».
Зміни йшли повільно. Але минули роки, діти виросли. Борис затих, заспокоївся, майже не пив. Країна розвалювалася, магазини пустіли. Вони переїхали до Львова, молодший лише пішов до школи.
Автобазу, де він працював, закрили. У розпачі Борис приніс додому пляшку й поставив на стіл.
— Ні, — сказала Соломія рішуче. — Або це, або діти.
— Відчепися.
— Я більше не відчеплюся, — схопила пляшку й вилила у раковину.
Він підняв руку, але не вдарив. Знав: якщо вдарить — втратить усе. Вона не відступить.
У 1995-му дали землю під забудову. Грошей не було, позичили у батьків.
— Збудуємо дім самі, — несподівано сказав він.
Вона не повірила. Але кожні вихідні вони їздили на ділянку: він місив бетон, вона носила цеглу. Якось спіткнулася й сильно розсікла коліно. Він підбіг:
— Дурна, нащо лізла?!
Але в голосі — страх. Справжній, живий.
Дім вони збудували. Не одразу. Але збудували. Коли накрили дах, він приніс шампанське. Сиділи на балках, пили з пластикових стаканчиків.
— Гарно, так?
— Не віриться, — сказала вона.
Тверезим він став. Але кохання не повернулося.
— Мамо, нащо ти з ним живеш? — запитав якось дорослий Мишко. — Ви ж чужі люди.
— Я обіцяла — у хворобі й у здоров’ї. І тому що вам був потрібен батько. Навіть такий. Коли в тебе будуть діти — зрозумієш.
Зараз їм обом за сімдесят.
Борис пестує внуків, і Соломія думає: якби я пішла тоді — він не вижив би. І цих дітей не було б на світі. Отже, усе було не дарма.
Вони живуть у домі, який збудували самі. У кожного своя кімната, свої фільми. Вона слухає класику, він дивиться «Суд присяжних». Новини дивляться разом. Тут — союз.
Діти дзвонять щодня. Онуки сміються з фотографій у рамках. Нещодавно в гостях була п’ятирічна Марійка. Залізла до бабусі на коліна й запитала:
— А що таке кохання?
У дворі дідусь рівно й методично рубав дрова. Як усе, що робить останні двадцять років.
— Ц— Це коли ти його рубаєш дрова, а серце все одно тріпоче.