Дмитро вийшов на ґанок батьківської хати, вдихнув тепле вечірнє повіття села й сів на старій лаві, яка заскрипіла під ним, як і колись у дитинстві. За кілька хвилин до хати підійшов Олесь. Він був тим самим другом, з яким Дмитро виріс пліч-о-пліч, але багато років тому щось пішло не так…
– Ну що, як життя? – запитав Олесь, по-чоловічому ляснувши Дмитра по плечу.
– Та ніби нічого, – кивнув той. – Працюю, купив квартиру в місті.
– Круто, – схвально кивнув Олесь. – Ти завжди був розумним. Не те, що я…
– Та годі! – усміхнувся Дмитро. – Батьки мені розповідали, мовляв, у тебе найкраща хата в селі. Говорять, сусіди з тебе приклад беруть.
– У тебе теж непогано – квартира є. Купив не гірше, ніж я збудував.
Вони засміялися. А потім – наче за старою звичкою – пішли до Олеся в хату. Дістали хліб, яйця, ковбасу. Поставили пляшку варенухи. Налляли по чарці, поморщилися обидва – п’ють рідко.
І раптом Олесь промовив:
– Слухай… А Мар’яна… Ти знаєш?
Дмитро насторожіло:
– Що?
– Заміж вона вийшла. За одного… Із сусіднього села. У нашій школі тепер викладає.
– Мар’яна? – перепитав Дмитро, і в грудях у нього щось стиснуло. – Не знав…
– Я теж спочатку не повірив. Думав, відпустить… Але три дні на комбайні сидів – не відпустило. Розумієш?
Він знову налив. Вони випили, а потім сиділи мовчки, дивлячись кожен у свою чашку чаю.
Раптом обоє підняли очі й голосно зареготали – так, як сміялися в дитинстві. До сліз, до ікоти.
– Ну й вийшло, – витер сльози Олесь. – Скільки років через неї… а ось як обернулося.
– Так, – кивнув Дмитро. – Турнір влаштували. Хто крутіший, хто довше, хто голосніше. А вона – раз, і пішла у захід із іншим.
– Молодчина вона, – несподівано сказав Олесь. – Вибрала по-своєму. А ми ж старалися…
– Та ну, – замислено відповів Дмитро. – Але ж, по суті, не даремно. Ти хату збудував, я в лікарні відділенням керую. Ми обоє чогось варті тепер.
– Ось саме! – пожвавів Олесь. – Нам по двадцять дев’ять. Життя тільки починається!
– А ти ж перший почав, – нагадав Дмитро.
– Може й так. Але ти продовжив. Розумник, зараза.
– Значить, я був не менш дурним. Ми обидва були, – усміхнувся Дмитро.
– А пам’ятаєш, як після школи вона сиділа на лаві й дивилася на нас однаково? Ні тобі, ні мені – нікому.
Вони знову замовкли. Згадували.
З Олесем Дмитро був знайомий ще з пологового – народилися майже в один день. Зростали поруч, жили через тин. Разом грали, в одній школі вчилися, за однією партою сиділи. До дев’ятого класу були нерозлучними.
А потім у класі з’явилася Мар’яна.
Вона наче виросла за літо. З дівчиська на велосипеді перетворилася на струнку дівчину з довгою русою косою. І все змінилося. Друзі стали суперниками.
Олесь схилявся до техніки, возився з батьковим трактором. Дмитро – до книжок і тварин. Один ішов на комбайн, другий – у біокабінет.
Мар’яна ж дивилася на обох з тим самим поглядом, від якого серце вискакувало з грудей.
Після школи Дмитро поїхав учитися в місто, а Олеся взяли в бригаду. Мар’яна вступила заочно й з’являлася то в одного, то в іншого. Вона приносила новини: хто заробив більше, хто отримав підвищену стипендію. Але ні з ким так і не зблизилася.
Навіть армія не примирила друзів. Вони стали чоловіками, кожен на своєму шляху. Олесь збудував хату, купив перший у селі авто. Дмитро став лікарем, захистив дисертацію. Але при всьому цьому – обоє були неодруженими. Обоє – все ще самотніми. Все ще тримали у серці спогади про ту дівчину з русою косою.
І ось, сидять зараз на кухні, втомлені, з потьмарілими від часу очима – й сміються. Гірко й світло.
– А добре, що вона вийшла заміж, – сказав нарешті Дмитро. – Чесно. Може, він її дійсно любить.
– Може… – тихо відповів Олесь. – Сподіваюся, що любить. Інакше… Даремно все.
Вони помовчали. Потім Олесь ляснув по столу:
– Знаєш що? Давай відсвяткуємо. За неї. За нас. За те, що життя триває.
– Ага, – усміхнувся Дмитро. – За те, що ми все ще поряд. І не вороги.
Олесь налив по останній.
– За Мар’яну.
– За Мар’яну.
Скло дзенькнуло. А за вікном вечір змінився ніччю. Над старою лавою схилилися два силуети – вже не хлопці, але й не старці. Просто двоє, кого життя звело одного разу й більше не розвело.
А Мар’яна… Що ж, нехай буде щаслива. Вона того варта.