Ой, слухай, як же це болісно… Ну от, сиджу й думаю, як же так вийшло.
Ми з чоловіком розійшлися, коли молодшому синові було всього чотири роки, а старшому — десять. Залишилася сама з двома хлопцями. Заміж вдруге не вийшло — коли там про кохання думати, коли потрібно дітей годувати, на двох роботах крути, щоб воно взуття було й одяг. Єдиною підтримкою була мама — вона й у школу їх водила, й обіди варила, що б я могла хоч трішки відпочити.
І от, як же я пишаюся своїми хлопцями. Обидва — гарні, розумні, здобули освіту. Старший, Денис, давно одружений, живе в Івано-Франківську, свій дім будує. А от з молодшим, з Андрійком, я всі надії пов’язувала. Він завжди був ближчий — і по душі, і просто так, жив недалеко.
Коли він університет закінчував, я вирішила на відчайдушний крок — поїхала на заробітки до Польщі. Працювала у прибиральниць, доглядала за літніми людьми. Кожну гривню відкладала — не собі, а йому. Бо якби не я, то хто?
А потім він сказав, що хоче одружитися. Ну я й обрадувалася. Дівчину його бачила пару разів — тиха, чемна, усміхнена. Але ж я тоді ще не знала, які маски вона вміє носити.
Віддала їм усе, що могла. Купила їм квартиру у Львові — ту саму, на яку я гроші заробляла, мерзнучи у холодних кімнатах. Допомогла з весіллям — сукню, ресторан, відеооператора, усе як треба. Старший син не образився — він розуміє, що у нього своя дорога, а молодому допомогти треба.
А от молодший… я мріяла про онуків, про спільні вечори, про те, щоб бути поруч.
Але життя, як завжди, влучило у саме живе.
Через тиждень після весілля я заїхала до них — привезла фруктів, домашніх вареників, хотіла подивитися, як вони влаштувалися. І що ж?
Невістка, Марічка, зустріла мене, наче нотаріус у конторі. Посадила на кухні, налила чаю й каже:
«Тетяно Іванівно, давайте так домовимося — бачитимемося тільки на свята. Так і вам спокійніше, і нам. Менше сварки, а стосунки від цього тільки міцнішими будуть».
Я аж чашку ледь не впустила.
«Що… що?» — ледь вимовила.
А вона: «Ну так. Ви ж не проти? Це ж у наших інтересах».
Я сиділа й не вірила своїм вухам. Дівчина, для якої я купила квартиру, на чиє весілля витратила стільки сил і грошей, тепер мені визначає — коли я можу приходити, а коли я «зайва».
До весілля вона була ніжною, немов боялася, що я побачу її справжнє обличчя. А тепер, отримавши усе, що хотіла, скинула маску.
А найгірше — мій син мовчав. Не заступився, не обійняв, не сказав: «Мамо, приходи до нас завжди». Він стояв осторонь, немов це його не стосується.
Вийшла я від них з тремтливими руками. Сіла в маршрутку й всю дорогу плакала. Усе життя працювала, не для себе — для них. А тепер у старості хотіла тільки одного — бути поруч. Бути бабусею. Бути матірю, яку люблять.
Старший син зателефонував, сказав:
«Мамо, ти не заслужила такого. Мені соромно за брата й за неї. Ти не сама».
Так, він підтримує. Але ж легше від цього не стає. Бо я ж нічого не хотіла — тільки любові й поваги.
А тепер сиджу вдома й не знаю, що робити. Чи посміхатися на святах? Чи взагалі не приходити? Бо я більше не відчуваю себе матір’ю. Я відчуваю себе чужинкою. У квартирі, яку сама купила. У родині, яку сама будувала.