Ось твоя історія, переказана по-нашому, з українським колоритом:
У невеличкому містечку над річкою, де старі липи шепотілися з вітром, Ганна варила холодець. Аромат спецій заповнював кухню, а за вікном догорял захід сонця. Раптом тишу розірвав дзвінок телефону. Це був її онук Богдан.
— Бабусь, привіт! Ви з дідусем не проти, якщо я завтра завітаю? Тільки я не сам буду, — у його голосі відчувалась загадка, ніби він приховував щось, від чого в Ганни похололо під серцем.
— Звісно, приходь! А з ким? — у її тон прокралося цікавство й легке хвилювання.
— Це сюрприз, — хитренько відповів хлопець і поклав слухавку.
Наступного дня почувся дзвінок у двері. Ганна, витираючи руки об фартух, побігла відчиняти. На порозі стояв Богдан, а поруч — незнайома дівчина з сором’язливою усмішкою.
— Бабуся, це Олеся, — представив її онук, і в його очах мигнула іскорка. Ганна, почувши ім’я, завмерла, ніби час зупинився.
Зазвичай після школи до Ганни та її чоловіка Тараса забігали онуки. Старша Настя, ледве переступивши поріг, неслася до діда:
— Діду, з алгеброю біда! Допоможеш?
Тарас, відкладаючи газету, усміхався:
— Ну, яка там біда? Біри зошит, розбираймо. Це ж просто: ось рівняння, ось переносимо… Ну, що скажеш? Як розв’язати? — Він дивився на онуку з гордістю. — Молодець, Настю, сама все зрозуміла! А казала — важко. Розумниця моя, та ще й красуня!
Тарас милувався Настею — як же вона схожа на Ганну в молодості! Ті самі вперті іскри в очах, той самий запал до мети, навіть коли сили вже на межі. Щоки палають, а усмішка — як у Ганни тоді, коли вони лише починали зустрічатися.
— Ну що, у шашки зіграємо? — підморгнув дід.
— Діду, я ж минулого разу програла, — сумнівалась дівчина.
— То й що? Програла — і більше не грати? Ну, гаразд, не будемо, — хитренько прищурився він.
— Ні, давай! Де шашки? — Настя вже розкладала доску. — Вибирай, діду! Ага, мої чорні! Сьогодні я тебе зроблю, а потім на гітарі зіграємо, домовились?
А молодший онук, Богдан, завжди біг до бабусі. Тараса він трохи боявся — дід був суворий, але справедливий.
— Бабусю, допоможи з українською, а то знову нерівно написав, четвірку вліпили, — шепотів Богдан, опускаючи очі. — Діду не кажи, я виправлю, добре? А що на вечерю? Борщ? Обожнюю! Бабусю, дивись, як я пишу, тоді точно акуратно вийде.
Ганна, сівши поруч, спостерігала, як онук старанно виводить букви. Хлопець був копією Тараса — той самий швидкий погляд, та сама хватка. Ще в п’ять років Богдан рахував до сотні, додавав і віднімав, як дорослий.
— Бабусю, дивись, вийшло! — Богдан підняв зошит. — Чисто, гарно! Це ти допомогла! — Він обійняв її. — А знаєш, чому я сам прийшов? Хотів сюрприз зробити — купив пампушки з вишнею для всіх! Тато на обід дав грошей, а я заощадив.
— Ох ти, мій добрий! Клич діда з Настею, будемо вечеряти, а потім чай з твоїми пампушками.
— Постривай, бабусю, ще секрет є, — Богдан притулився ближче й прошепотів: — Мені подобається одна дівчинка з класу, Олеся. Хочу подарувати їй парфуми, про які вона мріє. Вже коплю потихеньку.
— Правда, серденько? А Олеся з тобою дружить?
— Ні, бабусю, я ще маленький, — зітхнув він.
— Вона старша? Ви ж однокласники.
— Ні, я старший, мені десять, а їй дев’ять з половиною. Але вона вища за мене, бабусю, на цілу голову. Якщо подарю парфуми, може, вона в мене закохається?
Ганна усміхнулася:
— Звісно, кохатиметься! Ти ж який хлопець! А зріст — справа наживна, ти ж у баскетболі тренуєшся. Ми з дідом на парфуми для Олесі докинемо, не переймайся. А тепер клич усіх до столу!
Час летить невблаганно. Настя закінчила школу й поїхала вчитися до іншого міста. Богдан уже у випускному класі, весь у справах — іспити на носі, тренування з баскетболу. Але раз на тиждень він все ж заходить до бабусі з дідом. Виріс, став самостійним, кремезним, як Тарас у молодості.
Учора ввечері подзвонив, голос тремтів від хвилювання:
— Бабусю, ви з дідом не проти, якщо я завтра зайду? Тільки я не сам буду. Сюрприз! Завтра все розповім.
— З дівчиною прийде, чую, — прошепотіла Ганна Тарасові, поклавши слухавку.
— Ну, тоді ти, Галю, вдягни своє блакитне плаття, у ньому ти як дівчинка. А мені знайди сорочку, я джинси одягну. Треба виглядати на рівні, ми ж ще ого-го! — підморгнув Тарас.
Наступного дня дзвінок у двері почувся ближче до обіду. Ганна кинулася відчиняти.
— Богдан! — скрикнула вона.
— Бабусю, діДвері відчинилися, і Богдан, тримаючи за руку Олесю, усміхнувся: “Ми прийшли сказати, що скоро у нас буде весілля”.