**Таємниця, що розірвала сім’ю**
У затишному містечку на березі річки, де ввечері запалювалися ліхтарі, Соломія прибирала на кухні. Аромат свіжоспеченого пирога ще витав у повітрі, коли раптом задзвонив телефон. На екрані спалахнуло ім’я подруги Оксани, з якою Соломія не спілкувалася роками.
– Оксанко, привіт! Як же я рада! – скрикнула Соломія, витираючи руки об фартух.
Після обміну привітами Оксана несподівано запитала:
– Соню, ви з Богданом розлучилися?
– Ні! Звідки тобі таке? – здивувалася Соломія, серце болісно стихнуло.
– Дивно, тоді як поясниш оце? – у голосі Оксани промайнула тривога.
За мить на телефон Соломії прийшло повідомлення з фото. Вона відкрила його, глянула на знімок – і завмерла, навіть дихати перестала.
—
– Трясця, все мене дістало! – увірвався в квартиру Богдан, шпурнувши ключі на комод у передпокої.
– Бодю, що трапилося? – здивувалася Соломія. Вона завжди поверталася з роботи раніше за чоловіка, встигаючи прибрати та приготувати вечерю.
– Що, що?! Усе! – гаркнув він, зриваючи куртку. – Робота ця, рутина, побут! Жодного промінця! Соню, давай махнемо кудись, відпочинемо. Хоч на озеро, хоч у санаторій. Я на межі!
– Але ж відпустку треба узгодити, – замислилася Соломія. – Ми ж твоєму батькові обіцяли з дачею допомогти…
– До біса дачу! – перебив Богдан. – Вона за два тижні не втече, а я ось-ось вибухну! Тобі що важливіше – грядки чи я?
– Звісно, ти, – тихо відповіла Соломія, бачачи його напружені риси. – Поговорю на роботі, не відмовить. Два роки без відпустки.
– Значить, беру квитки? – оживився Богдан, потираючи руки.
– Бери, – кивнула Соломія. Їй і самой кортіло вирватися з коловороту справ: то випускний сина, то його вступ до університету в іншому місті, то потоп від сусідів зверху, через який довелося робити ремонт. Сили закінчувалися.
– Вирішено, – оголосив Богдан. – На озеро дорого, їдемо в санаторій. Там природа, озеро поруч, і грошовий удар не буде сильним.
Соломія не заперечувала. Вона рідко сперечалася з чоловіком. Навіть коли після потопу Богдан купив дешеві шпалери замість тих, що їй подобалися, або коли відмовив їй у гарній роботі, сказавши:
– Це ж через усе місто їздити! Закинеш домівку. І що, що зарплата хороша? Я, що, мало заробляю? Ось, у сусідньому магазині касири потрібні. І близько, і продукти під рукою.
Соломія поступилася. Робота в магазині їй не подобалася, але вдома вона все встигала. Лише раз вона серйозно встояла, коли Богдан намагався змусити їхнього сина вступити не в той університет, який той обрав.
– Ні! – різко відрізала тоді Соломія. – Наш син сам вирішує, де вчитися. Не смій тиснути на нього!
Богдан, котрий не чекав такого від слухняної дружини, відступив, але потім не пропускав нагоди нагадати, що з ним «перестали рахуватися». Соломія щоразу його заспокоювала, запевняючи, що це не так.
Квитки до санаторію були куплені, валізи зібрані, відпустки погоджені. До виїзду залишалося два дні, коли подзвонив свекор, Іван Петрович.
– Соню, привіт, – голос його тремтів. – Богдана не можу додзвонитися. З ним усе гаразд?
– Добридень, Іване Петровичу. Богдан у аптеку пішов, телефон вдома залишив, – відповіла Соломія. – Що у вас? Голос тривожний.
– Спину прихопило, – зітхнув свекор. – Ані встати, ані сісти. Може, син завітає? Хоч маОстаннє, що почув Богдан перед тим, як двері санаторію захлопнулися за ним назавжди, були слова Катрі: *”Знайшовся бідний, а ще й з батьком на шиї – мені такий не потрібен.”*