Олег зайшов до матері без попередження.
— Сину, вітаю! Чому не подзвонив заздалегідь? — здивувалася Ганна, побачивши сина на порозі.
— Та я поруч був, вирішив завітати, провідати, — похитав плечима Олег.
— Заходь, чаю напою, — запросила його мати.
Він пройшов у кухню, сів за стіл. Щось у його погляді було неспокійним, тривожним.
— Олеженько, у тебе щось трапилося? — із занепокоєнням запитала Ганна.
— Мамо, мені батько повідомлення надіслав… — тихо промовив він і простягнув їй телефон.
Жінка глянула на екран, прочитала — і кров у жилах застигла.
«Сину, треба серйозно поговорити. Приходь у суботу до мене. Захопи братів. Справа спадщини. Твій батько.»
Кілька років тому Ганна прийшла на роботу у сльозах. Колеги не відразу зрозуміли, що сталося, але вона, витерши очі, проговорила:
— Мій чоловік проміняв нас із синами на молодшу жінку.
— Та ви ж стільки років разом! Хто б міг подумати…
— І я не могла. Він сказав, що давно перестав бачити в мені жінку. Я для нього — просто сусідка, мати його дітей. Не дружина. Не кохання. Він попросив розлучення.
— Може, ти його надто опікала? Чоловіки цього не люблять…
— Та де там опікала! У мене навіть часу на нього не було — діти, робота, все на мені. Він був дорослим чоловіком. Просто… у нього вдача така. Усе життя тягнуло наліво. Поки грошей не було — повертався. А як знайшов гарну роботу — раптом згадав, що йому бракує пригод.
Після розлучення він пішов до молодої колеги. Там був і роман, і нове життя, і гроші. А потім… як у дешевому серіалі. Робота пішла під укіс, грошей стало менше, і його «коханка» швидко знайшла заміну.
— Ми викинули твої речі за паркан, — заявив їй новий кавалер Оксани. — Встигнеш — підбереш.
Борис, збитий з пантелику, принижений, повернувся до старої квартири своєї матері. Там і залишився. Ні родини, ні майна — все, що лишилося, це гіркота. Він намагався влаштувати особисте життя заново, але жінки, яких він знаходив, не влаштовували його матір. Та ставала сварливою, ревнивою і жодну не приймала. Так і залишився сам.
А його сини росли, незважаючи на все. Старший, Олег — серйозний і відповідальний. Працював на будівництві, одружився, став батьком. Середній, Ярослав — веселий і добрий, вступив до медінституту, одружився з одногрупницею. Молодший, Тарас — неодружений, але життєрадісний. Сказав прямо: «Мені й одному добре».
І ось тепер батько нагадав про себе. Він кликав. Брати, неохоче, пішли. Те, що вони побачили в квартирі, приголомшило їх: бруд, сирість, батько — блідий, згорблений, ніби з нього злізли роки й гідність.
— Заходьте. Сідайте, — прохрипів він. — В ногах правди нема, у мене — тим більше. Мати ваша померла. Я сам. Зрозумів, що нікому не потрібен. А ви — мої діти. Спадкоємці. Квартира моя. Не кидайте мене, і після смерті все ваше. По рівній частині. Або як домовитеся…
Брати переглянулися. Сказати, що вони були зворушені — означає нічого не сказати. Жаліючи батька, вони пообіцяли подумати. А ввечері зібралися у матері, розповіли їй все — і тут почалося.
— Ви ж мені поступитеся своїми частинами? — першим заговорив Олег. — У мене сім’я, діти, мені потрібніше.
— Почекай, — насупився Ярослав. — У нас із дружиною теж плани на дитину. Оренда нас душить. Я хотів би продати свою частину і внести перший внесок за іпотеку.
— А я що? Раз у мене немає сім’ї — то й частка мені не належить? — обурився Тарас. — Моя частина — моя. Хочу — продам, хочу — проп’ю. Це моє право!
Голоси ставали все голоснішими. Ганна, що сиділа поруч, не могла повірити, як колись дружні сини стали ворогами через обіцяну квартиру.
— Тихо! — вигукнула вона. — Що ви робите?! Жодної квартири ще нема! А ви вже сваритеся!
— Мамо, пробач… — першим здався Олег. — Не хотів тебе засмучувати.
— Усе гаразд, — буркнув Ярослав. — Ми самі заробимо.
— Я не жадібний, мені ваша частина не потрібна, — додав Тарас. — Просто було боляче, наче я не частина родини.
І раптом мати промовила:
— Тоді так. Я розміняю свою квартиру на меншу, з доплатою. А гроші — поділю між вами. Щоб ні в кого не було образу.
— Мамо! — одностайно скрикнули вони. — Не треба! Ми знаємо, як тобі тут подобається. Ми самі впораємося.
Ганна заплакала. Не від горя, а від щастя. Всі троє її синів — різні, але серце в них одне. І за нього вона боролася все життя.
І ця боротьба, нарешті, принесла спокій.