«Ганно, між нами все скінчено! – холодно кинув Олег. – Я хочу справжню родину, дітей. Ти не можеш мені цього дати. Я подав на розлучення! У тебе три дні на збори. Виїдеш – подзвони. Я поживу у матері, доки не підготую квартиру для дитини та її матері. Так, не дивуйся, моя нова жінка вагітна! Три дні, Ганно!»
Ганна мовчала, відчуваючи, як земля йде з-під ніг. Що вона могла відповісти? П’ять років вони намагалися завести дитину, але три вагітності закінчилися трагедіями. Лікарі запевняли, що вона здорова, але щоразу щось пішло не так. Ганна вела здоровий спосіб життя, а під час вагітностей береглась ще більше. Востаннє їй стало погано на роботі, швидка не встигла…
Двері грюкнули за Олегом, і Ганна, знесилена, впала на диван. Сил збирати речі не було. Куди йти? До заміжжя вона жила у тітки, але тієї вже нема, а квартиру продав її син. Повернутися в село Зелене, у хату бабусі? Знімати житло? А робота? Питання роїлися в голові, але часу на роздуми не лишилося.
Вранці двері відчинилися, і в квартиру увійшла свекруха, Наталя Іванівна.
«Не спиш? Правильно, – сухо сказала вона. – Я прийшла стежити, щоб ти нічого зайвого не забрала».
«Я не збираюся брати старі шкарпетки вашого сина, – відрубала Ганна. – Мої речі будемо перераховувати?»
«Яка зухвала! А ж була такою м’якою, тихою. Я ще після першого разу казала Олегу, що ти не зможеш народити».
«Ви для цього прийшли? Тоді мовчіть і стежте».
«Куди сервіз тягнеш?» – занервувалася свекруха.
«Він мій, від тітки, пам’ять про неї».
«Без нього тут буде пусто!»
«Це не моя турбота. Зате у вас буде онук».
«Бери лише своє!»
«Ноутбук мій, кавоварка і мікрохвильовка – подарунки колег. Машину куплено до весілля. У вашого сина своя».
«У тебе все є, а дітей народити не можеш!»
«Це не ваша справа. Мабуть, так Богу було угодно».
«Не шкодуєш, значить? Може, ти навмисно все це робила?»
«Дурниці несете. Мені боляче навіть думати про це».
Ганна оглянула квартиру – її речей більше не було. Щітка, косметика, капці… Щось важливе вона забула. Свекруха заважала зосередитися. Згадала – статуетка сови, пам’ять про бабусю. Всередині була схованка з сережками та перснем – не цінні, але дорогі серцю. Олег вважав її непотрібом. Невже викинув? Ганна відчинила балкон.
«Ти що там забула? – почувся голос свекрухи. – Збирайся й геть!»
Сова знайшлася, все на місці. Тепер можна їхати.
«Ось ключі, прощавайте. Сподіваюся, більше не побачимося».
Ганна заїхала в офіс. Вона була на лікарняному, але попросила відпустку.
«Ми всі вам співчуваємо, – сказав начальник. – Але без вас важко. Три тижні вистачить? Будьте на зв’язку, половина проектів без вас зупиниться».
«Добре, це відволіче. Дякую».
«Допомога потрібна?»
«Ні».
«Розпоряжуся щодо відпускних та премії».
«Дякую, до речі».
Ганна не стала шукати квартиру – поїхала в Зелене. Хата бабусі пустувала з її смерті три роки тому. Матері Ганна не знала – та померла при пологах. Тепер і сама Ганна не могла стати матір’ю…
Година в дорозі – і вона біля хати. Старий дуб, зарослі волошки. Востаннє вони з Олегом були тут восени, смажили шашлики. Ганна заїхала машиною у двір, ключ від комори був у хаті. Відкривши двері, вна завмерла. Тиша. На столі – брудні чашки, тарілки. Вона ж прибирала минулого разу! Хтось був тут.
Дві чашки, порожні пакети соку, пляшки улюбленого ігристого Олега. Не з осені. Значить, він приїжджав. З ким?
«Неважливо», – відмахнулася Ганна. Треба міняти замки. Новий початок, прибирання, гаряча ванна. Вона вирішила змити минуле.
Раптом стук у двері, потім у вікно.
«Хто там?»
«У вас усе гаразд?»
«Так…» – здивувалася вона.
Ганна вийшла. Біля хати стояв незнайомець.
«Пробачте, мабуть, налякав, – сказав він. – Я сусід, увесь день бачив, як ви метушилися. ПотПотім ви зникли, а з димаря йшов дим — я подумав, чи не трапилося чогось.