Зустріч із присмаком болю
Недавно, повертаючись додому з базару, я несподівано зустріла давню знайому. Ми не бачилися багато років — колись частувалися сусідськими плітками, ділилися новинами, а потім життя розвело нас різними шляхами. Вона радісно посміхнулася, обняла мене, ніби й не було цих років мовчання. Запропонувала присісти на лавку біля скверу — давай, мовляв, побалакаємо, згадаємо минуле. Я погодилася. Тоді я ще не знала, що ця розмова залишить на душі важкий слід.
Ми заговорили. Я розповіла, що вже три роки як у шлюбі. Що в нас із чоловіком двоє чудових дітей, молодшій — усього рік. Зараз я у декреті, насолоджуюся материнством. Ділилася щиро, з теплом — адже здавалося, що переді мною людина, з якою можна говорити відверто. Але по мірі мого оповідання її обличчя почало змінюватися: посмішка сповзла, очі потьмяніли, а в погляді з’явилася якась дивна втома, переїзна з дражливістю.
Спершу я подумала, що, може, у неї просто не те настрій. Але потім почула від неї фразу, промовлену з такою єхидністю, що мені стало справді ніяково:
— Ну треба ж, і народила, а фігура, як у дівчинки… навіть не скажеш…
Сказала це з прикидною посмішкою, але в голосі відчувалася заздрість, майже злість. Я незграбно посміхнулася, хотіла змінити тему, але відчувала, як між нами повисла напруга. Усе, про що я розповідала, викликало в неї тиху неприязнь.
Коли я сказала, що мені пора — мов, біжу за старшим до школи, вона з вимушеною посмішкою кинула наостанок:
— Та щастить тобі… І чоловік є, і діти… Щасливиця, що й казати.
А потім різко встала і пішла. А я залишилася сидіти на тій лавці, ніби мене облили холодною водою. Я знала, що в неї один син. Йому вже давно за тридцять. Скільки я чула ще раніше — що проблем у неї з ним немалих: не працює, жити самостійно не хоче, увесь час на її шиї. Була навіть історія, що потрапив до поганої компанії й почав вживати наркотики. Одружуватися не збирається, да й узагалі характер у нього важкий, невдалий. Але для неї він завжди був єдиним, коханим, сенсом життя.
Мабуть, саме тому її так обурило те, що в мене склалася сім’я, є діти, і я, на її погляд, ще й «занадто щасливо виглядаю». Заздрість. Ось що це було. Чиста, ущиплива заздрість. Хоча я її не провокувала, не хвалилася. Просто відповідала на запитання.
Але тепер я розумію: не всі готові слухати чуже щастя. Особливо, коли своє розбите або не склалося. Адже я не винна в тому, що в неї із сином нічого не вийшло. Я не прийшла до неї порівнювати долі — це вона підійшла до мене.
Минуло вже кілька днів після тієї зустрічі, але в мені досі важко на серці. Та розмова була, як цукерка з отрутою — спочатку солодка, а потім гіркота.
Мабуть, я зробила одну помилку — занадто відкрилася. Буває, хочеться поділитися радістю, але забуваєш, що не кожен усміхнений погляд — щирий. Не кожен, хто з тобою привітний, насправді радий твоїм успіхам.
Тепер я точно знаю: щастя — як тиха ріка. Його не варто виставляти напоказ. Не всім варто розповідати про свої радощі, бо іноді за твоєю посмішкою хтось бачить лише дзеркало свого болю.